Главная страница

хімія зно. Хімічна реакція, або хімічне перетворення


НазваниеХімічна реакція, або хімічне перетворення
Анкорхімія зно.doc
Дата20.11.2016
Размер121 Kb.
Формат файлаdoc
Имя файлаkhimiya_zno.doc
ТипДокументы
#6897
Каталогtopic42002588_28433535

С этим файлом связано 33 файл(ов). Среди них: 10-10-10.gif, 3547_Doc2_1.docx, fizika.docx, shpory_Istoria_Ukrainy.docx, vse_formuly.pdf, Atlas_z_istoriyi_Ukrayiny_10_1914-1939_rr.djvu, 53_utv-pol-par-v-g.ppt, storya-ykrani-navchalniyi-posbnik-serya-ryntovn.pdf, Dokument_Microsoft_Office_Word.docx, Novaya_papka.rar и ещё 23 файл(а).
Показать все связанные файлы

Речовина́— вид матерії, яка характеризується масою та складається з елементарних частинок (електронів, протонів, нейтронів, мезонів тощо). Характерною властивістю таких частинок є відмінні від нуля баріонний заряд або лептонний заряд. Терміном хімічна речовина позначають головним чином матерію - речовину організовану в атоми, молекули тощо.[1] Фізичні та хімічні властивості речовин зумовлюються взаємодією між електронами та атомними ядрами, а також між атомами, молекулами, йонами. Хімічні речовини, що складаються з атомів одного виду, є простими, з атомів різних видів — складними. Складні хімічні речовини розділяються на органічні і неорганічні.
Відомо 4 стани речовини:

гази,

тверді тіла,

рідини,

плазма.

Прості речовини:

Метали;

Неметали.

Складні речовини:
Оксиди;

Солі;

Основи;

Кислоти;

Хімічна реакція, або хімічне перетворення, — це перетворення речовин, при якому молекули одних речовин руйнуються і на їхньому місці утворюються молекули інших речовин з іншим атомним складом. Усі хімічні реакції зображують хімічними рівняннями.

Хімічні реакції завжди супроводжуються фізичними ефектами, що називаються ознаками хімічної реакції. Ознаки хімічних реакцій, що зустрічаються найчастіше:

поглинання або виділення теплоти;

зміна забарвлення реакційної суміші;

утворення або розчинення осаду;

виділення або поглинання газу;

поява або зникнення запаху.

За типом перетворень [ред.]

Хімічні реакції класифікуються за такими ознаками: 1) зміна або відсутність зміни кількості реагентів і продуктів реакції. За цією ознакою реакції поділяються на чотири основних типи:

реакції сполучення — реакція, під час якої з двох або кількох речовин утворюється одна нова речовина.

реакції розкладу — реакція, під час якої з однієї речовини утворюється дві або кілька нових речовин.

реакції заміщення — реакція між простою і складною речовинами, у процесі якої атоми простої речовини заміщують атоми одного з елементів у складній речовині, внаслідок чого утворюються нова проста і нова складна речовини.

реакції обміну — реакція, у процесі якої дві складні речовини обмінюються своїми складовими частинами.

Хімі́чний зв'язо́к — енергія взаємодії між атомами, яка утримує їх у молекулі чи твердому тілі.

Хімічні зв'язки є результатом складної взаємодії електронів та ядер атомів і описуються квантовою механікою. В останні десятиліття виникла окрема галузь хімії, предметом якої є вивчення структури молекул і кристалів за допомогою квантово-механічних розрахунків: квантова хімія.

Термін «хімічна будова» вперше ввів О. М. Бутлеров в 1861 року. Також він заклав основи теорії хімічної будови. Головні положення даної теорії наступні:

Атоми в молекулах зв'язані один з одним в певній послідовності. Зміна цієї послідовності приводить до утворення нової речовини з новими властивостями.

З'єднання атомів відбувається відповідно до їх валентності.

Властивості речовин залежать не тільки від їх складу, а й від «хімічної будови», тобто від порядку з'єднання атомів в молекулах і характеру їх взаємного впливу. Найбільш сильно впливають один на одного атоми, які безпосередньо пов'язані між собою.

Серед типів хімічного зв'язку розрізняють

Полярний зв'язок

Водневий зв'язок

Ковалентний зв'язок

Йонний зв'язок

Металічний зв'язок

Окси́д — бінарна сполука, до складу якої входить Оксиген.

Крім нормальних оксидів оксиген може утворювати й інші бінарні сполуки: складні оксиди, подвійні оксиди, вищий оксид пероксиди теща

Нормальними оксидами називаються бінарні сполуки елементів з киснем, у молекулах яких усі атоми кисню обома своїми валентними зв'язками безпосередньо сполучені з атомами іншого елемента, а атоми елемента, в свою чергу, всіма своїми валентними зв'язками безпосередньо сполучені з атомами кисню.

Вищий оксид- це оксид, в якому елемент проявляє вищу ступінь окислення. Вища ступінь окислення часто дорівнює номеру групи або числу електронів на зовнішньому енергетичному рівні

Нормальні оксиди досить поширені. їх утворюють майже всі хімічні елементи, за винятком інертних елементів. Формули нормальних оксидів усіх елементів можна звести до таких восьми загальних формул: R2О, RO, R2О3, RO2, R2О5, RO3, R2О7 і RO4, де R — відповідний елемент (метал або неметал).

Осно́вні оксиди

- це оксиди, яким відповідають основи. Основними оксидами є, наприклад, Na2O, CaO, MgO, K2O. Декотрі оксиди легко взаємодіють з водою з утворенням відповідних основ:

CaO + H2O → Ca(OH)2

K2O + H2O → 2KOH.

Оксиди Fe2O3, CuO, Ag2O з водою не взаємодіють, однак вони нейтралізують кислоти і тому вважаються основними.

Fe2O3 + 6HCl → 2FeCl3 + 3H2O

CuO + H2SO4 → CuSO4 + H2O

Характерною хімічною властивісттю основних оксидів є їхня взаємодія з кислотами, при цьому, як правило, утворюються сіль і вода

FeO + 2HCl → FeCl2 + H2O

При взаємодії з кислотними і амфотерними оксидами утворюють солі, а між собою не взаємодіють. Наприклад:

СаО + СО2 = СаСО3

Na2O + ZnO = Na2ZnO2

Основні оксиди утворюються тільки металами з низькою валентністю (не вище 3+ ). Більшість основних оксидів з водою безпосередньо не взаємодіють, за винятком оксидів лужних і лужноземельних металів, які реагують з водою. Усім основним оксидам відповідають основи, тобто гідроксиди, які проявляють властивості основ.

Кислотні оксиди

До кислотних оксидів відносять такі оксиди, які взаємодіють з основними та амфотерними оксидами, а також з їх гідроксидами з утворенням солей. Наприклад:

P2О5 + 3СаО → Са3(РО4)2

SO3 + ZnO → ZnSO4

CO2 + 2NaOH → Na2СО3 + Н2О

Кислотні оксиди називають звичайно ангідридами (зневодненими кислотами), вказуючи цим, що їх можна одержати з кислот, віднімаючи від них елементи води. Кислотні оксиди утворюються неметалами та деякими металами, які проявляють змінну валентність. Валентність металів у кислотних оксидах буває, від 4+ до 7+. Наприклад CrO3 — хроматний ангідрид (валентність хрому 6+ ), Mn2O7 — ангідрид марганцю (валентність марганцю 7+ ) і т. д.

Деякі кислотні оксиди взаємодіють з водою, утворюючи відповідні гідроксиди, тобто кислоти. Є кислотні оксиди, які не взаємодіють з водою. Наприклад, SiO2 практично не розчинний у воді, однак він нейтралізує основи, тому є кислотним оксидом

2NaOH + SiO2 →сплавлення Na2SiO3 + H2O

Гідроксиди, тобто кислоти, тих кислотних оксидів, що безпосередньо з водою не взаємодіють, одержують посереднім шляхом.

Амфотерні оксиди

Амфотерними називають такі оксиди, які взаємодіють як з кислотами, так і з основами, утворюючи сіль і воду. При взаємодії з кислотами вони поводять себе як основні оксиди, а при взаємодії з основами — як кислотні.

ZnO + H2SO4 → ZnSO4 + H2О

ZnO + 2NaOH → Na2ZnO2 + H2О



Оксиди можна одержувати різними способами.

Безпосереднім сполученням елементів з киснем:

2 Zn + O2 = 2ZnO

4Р + 5О2 = 2Р2О5

Окисленням різних сполук киснем:

СН4 + 2О2 = СО2 + 2Н2О

2Н2S + 3О2 = 2SO2 + 2Н2О

Розкладом гідроксидів при нагріванні:

Ca(ОН)2 = СаО + Н2О

2Fe(ОН)3 = Fe2О3 + 3Н2О

Розкладом солей кисневих кислот при нагріванні:

CaCO3 = CaO + СО2

Cu2(ОН)2СО3 = CuO + СО2 + Н2О

Осно́ва — молекула або іон, які здатні приєднувати протони (згідно з кислотно-основною теорією Бренстеда-Лоурі). У кислотно-основній теорії Дж. Льюїса, основами Льюїса називають будь-яку частинку (молекулу, атом, іон), яка може віддавати пару неподілених електронів.

Основи Арреніуса можна добути різними способами.

Na2O + H2O = 2NaOH

CaO + H2O = Ca(OH)2

CuSO4 + 2KOH = Cu(OH)2 ↓ + K2SO4

FeCl3 + 3NaOH = Fe(OH)3 ↓ + 3NaCl

2Na + 2H2O = 2NaOH + H2 ↑

Ca + 2H2O = Ca(OH)2 + H2 ↑

Кислоти, у класичному визначенні — електроліти, які при розчиненні в йонізуючому розчиннику (воді), дисоціюють з утворенням йонів водню (або протону, Н+), таким чином знижуючи кислотність розчину до величини менше ніж pH 7,0.

SO3 + Н2О = SO3 • Н2О, або SO2(ОН)2

(Сульфатна кислота Н2SO4)

Р2О5 + Н2О = Р2О5 • Н2О, або 2РО2(ОН)

(Метафосфатна кислота НРО3)

Р2О5 + 3Н2О = Р2О5 • 3Н2О, або 2РО(ОН)3

HNO3 — нітратна кислота (азотна)

Н2SO4 — сульфатна кислота (сірчана)

Н3РО4 — ортофосфатна кислота (фосфорна)

НРО3 — метафосфатна кислота

Н2СО3 — карбонатна кислота (вугільна)

Н3ВО3 — боратна кислота (борна)

HNO2 — нітритна кислота (азотиста)

Н2SO3 — сульфітна кислота (сірчиста)

HCl — хлоридна кислота (хлороводнева, або соляна)

HI — йодидна кислота (йодоводнева)

HBr — бромідна кислота (бромоводнева)

H2S — сульфідна кислота (сірководнева)

Со́лі — речовини, до складу молекул яких входять кислотні залишки (аніони), поєднані з катіонами різного походження (атоми металів, металоподібні групи, як NH+

4, та ін.). Утворюються солі внаслідок реакції нейтралізації кислот, або основ. Як правило, солі є кристалічними

речовинами. Найпростіший приклад солі — кухонна сіль, хімічна формула якої — NaCl.

KNO3 — нітрат калію (азотнокислий калій)

CaSO4 — сульфат кальцію (сірчанокислий кальцій),

Na3PO4 — фосфат натрію (фосфорнокислий натрій),

BaCO3 — карбонат барію (вуглекислий барій),

Na2SiO3 — силікат натрію (кремнекислий натрій) і т. д.

Мета́ли ( від грец. μέταλλον — «шахта», «кар'єр», «добування з надр землі»)[1] — клас хімічних елементів і речовин з такими хімічними та фізичними властивостями:

добре проводять електричний струм і тепло,

непрозорі, але здатні відбивати світло (мають металічний блиск),

ковкі, що дозволяє надавати виробам з них потрібної форми та розвальцьовувати їх,

пластичні, що дає можливість витягати їх у тонкий дріт.

2Ca + O2 = 2CaO

2Zn + O2 = 2ZnO

розчинних гідроксидів (лугів), наприклад:

2Na + 2H2O = 2NaOH + H2 ↑

Ba + 2H2O = Ba(OH)2 + H2 ↑

3Fe + 4H2O = Fe3O4 + 4H2 ↑

Cu + 2H2SO4 = CuSO4 + 2H2O + SO2 ↑

3Zn + 2HNO3 + 6HNO3 = 3Zn(NO3)2 + 2NO ↑ + 4H2O

Ag + 2HNO3 (конц.) = AgNO3 + NO2↑ + H2O




Лу́жні мета́ли — елементи групи 1 періодичної системи, за старою класифікацією головної підгрупи I групи. Назва пов'язана з тим, що при взаємодії лужних металів з водою утворюється їдкий луг. До лужних металів належать (у порядку збільшення атомного номера) літій (Li), натрій (Na), калій (K), рубідій (Rb), цезій (Cs) , францій (Fr).

4Li + O2 = 2Li2O

4Na + O2 = 2Na2O

4K + O2 = 2K2O

2. Реагують із водою:

2Na + 2H2O = 2NaOH + H2

3. Реагують із неметалами:

2Na + S = Na2S

2K + Br2 = 2KBr

Алюмі́ній (Al) (рос. алюминий, англ. aluminium, нім. Aluminium) — хімічний елемент III групи періодичної системи, його атомний номер 13, відносна атомна маса 26,9815. В природі існує єдиний стабільний ізотоп 27Al. Третій за вмістом елемент (і найпоширеніший метал) земної кори (після кисню і кремнію), що становить приблизно 8% від її маси.

Ферум
Залі́зо
— хімічна речовина, яка складається з феруму — хімічного елемента з атомним номером 26, що позначається в хімічних формулах символом Fe[1] (від латинського ferrum, що в перекладі означає "залізо").

Атомна маса заліза 55,847. Це сріблясто-сірий, пластичний і ковкий метал, який легко окиснюється, утворюючи оксиди феруму у вигляді товстої плівки (іржі), що сповільнюють подальше руйнування заліза. Залізо електропровідний метал.

2Fe + O2 + 2Н2О = 2Fe(OH)2

4Fe(OH)2 + O2 + 2Н2О = 4Fe(OH)3

Fe(OH)2 = FeO + H2O

2Fe(OH)3 = Fe2O3 + 3H2O

2Fe + 3Cl2 = 2FeCl 3

Fe + S = FeS

Fe + 2HCl = FeCl2 + Н2 ↑

Fe + H2SO4 = FeSO4 + H2 ↑

Fe + HNO3 + 3HNO3 = Fe (NO3)3 + 2H2O + NO ↑

Галоге́ни (від грец. ἅλς — «сіль» або «море», та γεν-, від γίγνομαι — «стає») — хімічні елементи групи 17, або за старою класифікацією, VII групи головної підгрупи. періодичної системи елементів: Флуор (F), Хлор (Cl), Бром (Br), Йод (I) і Астат (At).

Молекули їхніх простих речовин — двоатомні. Назви простих речовин галогенів відповідають назвам елементів, окрім фтору. За звичайних умов фтор і хлор — гази, бром — рідина, йод і астат — тверді речовини.

Галогени реагують з більшістю елементів, утворюючи галогеніди. Вони мають окиснювальні властивості, які зменшуються від Флуору до Астату. Неметалічний характер елементів і хімічна активність галогенів посилюється знизу догори.

Оксиге́н (О) — хімічний елемент головної підгрупи 6 групи періодичної системи групи з атомним номером 8, простими речовинами якого є гази кисень та озон.

2KClO3 = 2KCl + 3O2 ↑

Катод: 4H + 4e = 2Н2 ↑

Анод: 4ОН- — 4e = 2H2O + O2 ↑

Сі́рка, або Су́льфур (S), хімічний елемент VI групи періодичної системи елементів, атомова вага 32,064; неметал; жовта кристалічна субстанція. Виступає в природі у самородному стані та у вигляді сульфідів важких металів (піриту та ін.). Сірку застосовують переважно у хімічній промисловості для виробництва сірчаної кислоти, синтетичного волокна, сірчистих барвників, димного пороху, у ґумовій промисловості, також у сільському господарстві, фармацевтиці тощо.

Fe + S = FeS

Zn + S = ZnS

Hg + S = HgS

H2 + S = H2S

S + O2 = SO2

2S + 3O2 = 2SO3

Нітроге́н (лат. Nitrogenium, N) — хімічний елемент V групи періодичної системи з атомним порядковим номером 7 та атомною масою 14,008. Два атоми нітрогену, об'єднюючись складають молекулу хімічної речовини азоту.

Азот — газ без кольору, запаху, смаку; складається з двоатомних молекул N2. За нормальних умов 1 л азоту важить 1,25046 г, критична t° дорівнює —147,16°, малорозчинний у воді. При звичайних умовах азот хімічно малоактивний; при високих температурах і тиску, при наявності каталізаторів азот утворює сполуки з воднем, металами, киснем та ін. У природі азот існує як головна складова частина повітря (75,5 % за вагою), у формі нітратів і солей амонію; входить до складу вугілля, нафти, алкалоїдів, білкових речовин. Азот повітря використовують у виробництві аміаку, азотної кислоти, добрив, а також як інертний газ.

6Li + N2 = 2Li3N (нітрид літію)

3Ca + N2 = Ca3N2 (нітрид кальцію)

N2 + O2 = 2NO

NH4NO2 = N2↑ + 2H2O

2NH3 + 3CuO → N2↑ + 3H2O + 3Cu

Фо́сфор (P) — хімічний елемент 5-ї групи (згідно із застарілою класифікацією — головної підгрупи п'ятої групи) третього періоду періодичної системи; неметал; має атомний номер 15. Один з поширених елементів земної кори: його зміст становить 0,08-0,09% її маси. Концентрація у морській воді 0,07 мг/л[1]. У вільному стані не зустрічається через високу хімічну активність. Утворює близько 190 мінералів, найважливішими з яких є апатит Ca 5 (PO 4 ) 3 (F, Cl, OH), фосфорит та інші. Фосфор міститься у всіх частинах зелених рослин, ще більше його в плодах і насінні (див. фосфоліпіди). Міститься в тканинах тварин, входить до складу білків та інших найважливіших органічних сполук (АТФ, ДНК), є біогенним елементом.

4P + 5O2 = 2P2O5

2P + 5Cl2 = 2PCl5

2P + 3Ca = Ca3P2

Ca3P2+6HCl = 3CaCl2 + 2PH3↑

Са3(PO4)2 + 3SiO2 = 3CaSiO3 + P2O5

P2O5 + 5C = 2P + 5CO↑

Карбо́н (С) або вугле́ць — хімічний елемент з атомним номером 6. Назва Карбон рекомандована IUPAC, вуглець — традиційна назва. Карбон належить до групи 14 періодичної системи за сучасною класифікацією або до основної підгрупи IV групи за старою класифікацією. Простої речовини під назвою вуглець не існує, різні алотропіні видозміни Карбону мають свої власні назви.
Карбон є одним із поширених елементів земної кори, складаючи близько 0,1% її маси. Сполуки вуглецю є основою всіх живих організмів.

C + O2 = CO2

2C + O2 = 2CO

C + 2S = CS2

2CuO + C = 2Cu + CO2↑

Силі́цій (Si) – хімічний елемент з атомним номером 14, проста речовина якого, кремній, утворює темно-сірі зі смолистим блиском крихкі кристали з гранецентрованою кубічною ґраткою типу алмазу. За новою номенклатурою IUPAC Силіцій належить до групи 14 періодичної системи елементів, за старою — до IV підгрупи основної групи.

Густина кремнію 2,328, tплав 1415°C, tкип 3250°C. Твердість за Брінеллем 2,4 ГПа, за Моосом 7. Модуль пружності 109 ГПа. Кремній - напівпровідник, електричні властивості якого сильно залежать від домішок.

Si + 2F2 = SiF4

Si + O2 = SiO2

Si + 2Cl2 = SiCl4

Si + С = SiC

Si + 2Mg = Mg2Si

Mg2Si + 4HCl = 2MgCl2 + SiH4↑

Si + 2KOH + H2O = K2SiO3 + 2H2 ↑

SiO2 + 2Mg = Si + 2MgO

SiO2 + 2C = Si + 2CO↑

SiO2 + 2С = Si + 2CO↑

Si + 2Cl2 = SiCl4↑

SiCl4 + 2Zn = Si + 2ZnCl2

SiO2 + 3C = SiC + 2CO↑

Органі́чна хі́мія — один з найважливіших розділів хімії, який вивчає структуру та властивості органічних сполук. Органічними називають сполуки вуглецю з іншими елементами. Здатність вуглецю з'єднуватися з більшістю елементів і утворювати молекули різного складу і будови обумовлює різноманіття органічних сполук (до кінця XX століття їх число перевищило 10 млн, зараз більше 20 млн). Органічні сполуки відіграють ключову роль в існуванні живих організмів.

Органічна хімія — галузь науки, яка займається розробленням методів синтезу та вивченням будови, властивостей, реакційної здатності органічних сполук різних класів.

Основною метою фундаментальних досліджень у галузі органічної хімії є:

встановлення залежності властивостей органічних сполук від їх будови,

вивчення фізичних і хімічних властивостей органічних сполук, зокрема практично цінних властивостей, з метою використання цих сполук у різних галузях господарства,

вивчення нових типів і механізмів органічних реакцій, розвиток методів синтетичної органічної хімії.

Алкани, насичені вуглеводні (рос. алканы; англ. alkanes; нім. Alkane) - насичені ациклічні вуглеводні, що мають загальну формулу CnH2n+2, їх також називають парафінами. Більшість їх хімічних реакцій з різними реагентами починається з розриву зв'язку С-Н, тоді як їх розпад при високих температурах йде передусім по зв'язках С-С. Алкани складають значну частину вуглеводнів нафт і природних горючих газів. Із нафти і горючих газів виділено всі алкани нормальної будови, від метану до тритриаконтану (С33Н68) включно. Оскільки алкани містять максимально можливу кількість водню в молекулі, то вони характеризуються найбільшою масовою теплотою згоряння (енергоємністю), а з ростом кількості атомів масова теплота згоряння алканів зменшується (в метану 50207 кДж/кг). Внаслідок низької густини об'ємна теплота згоряння алканів менша, ніж вуглеводнів іншої будови з такою ж кількістю вуглецевих атомів у молекулі. кристалізуються при 200°C.

До насичених вуглеводнів належать метан CH4, етан C2H6 пропан C3H8, бутан C4H10 і багато інших, які за своїми хімічними властивостями подібні до метану.

Алке́ни (рос. алкены, англ. alkenes, нім. Alkene, Alkylene), ненасичені ациклічні вуглеводи, називані також олефінами, що мають загальну формулу CnH2n. Легкі алкени, наприклад, етилен і пропілен — гази, які отримують з фракцій при крекінгу нафти. Алкени мають один або більше подвійних зв'язків між атомами вуглецю, тому називаються ненасиченими. Інша назва — олефіни.

Окремі представники:

Етилен — викликає наркоз, володіє дратівливою і мутагенною дією.

Пропілен — викликає наркоз (сильніше, ніж етилен), викликає загальнотоксичну і мутагенну дію.

Бутен-2 — викликає наркоз, володіє дратівливою дією

Алкі́ни, ацетиле́нові вуглево́дні, члени групи вуглеводнів із загальною формулою CnH2n-2, називаються також ацетиленами, ненасичені сполуки; характеризуються одним чи більше потрійними зв'язками між атомами вуглецю.
Легкі алкіни — гази, більш важкі — рідини або тверді речовини.
Хімічні властивості алкінів подібні до властивостей ацетилену.

Спирти — похідні вуглеводнів, у молекулах яких один або кілька атомів Гідрогену заміщені гідроксильними групами (-OH). Гідроксильну групу зв'язану з sp3-гібридизованим атомом Карбону називають спиртовою. Органічні сполуки з двома гідроксильними групами називаються діолами, з трьома — тріолами і т. д. В українській мові їх також називають багатоатомними спиртами.





Фено́л (оксибензол, стара назва — карболова кислота) C6H5OH — органічні сполуки, в молекулах яких, гідроксильні групи сполучені безпосередньо з бензольним кільцем.
Фенол називають карболовою кислотою, хоча це дуже слабка кислота.

1. Горіння

2С6H5OH + 14O2→12CO2 + 6H2O
2. Взаємодія з лужними металами

С6H5OH + NaOH → С6H5ONa + H2O

Альдегі́ди — аліфатичні та ароматичні органічні хімічні сполуки, що містять альдегідну групу НС=О Назва утворена від алкоголю дегідратацій, тобто алкоголю, з якого вилучений водень. Аліфатичні альдегіди — це зазвичай рідини, наприклад, метаналь (формальдегід), етаналь (ацетальдегід). Ароматичні представники цього класу можуть бути як рідкими (бензальдегід), так і твердими (ванілін).


Карбонові кислоти (рос. карбоновые кислоты, англ. carboxylic acids, нім. Karbonsäuren f pl) – органічні сполуки, що містять одну або декілька карбоксильних груп СООН. За кількістю цих груп розрізняють одноосновні (бензойна, оцтова кислота), двоосновні (щавелева, фталева, азелаїнова кислота) та багатоосновні (лимонна) карбонові кислоти

СН3СООН ↔ СН3СОО + Н+

З лугом ці кислоти утворюють солі:

СН3СООН + NaOH = СН3COONa + Н2О

Есте́ри (також Складні́ ефі́ри) — клас органічних сполук.

Найбільше характерним для складних ефірів карбонових кислот є гідролітичне (під дією води) розщеплення ефірного зв'язку, у нейтральному середовищі воно протікає повільно і помітно прискорюється в присутності основ або кислот, які каталізують цей процес. Гідроліз у присутності лугів називають омиленням. Процес омилення жирів проводять у промисловому масштабі, при цьому одержують гліцерин і солі вищих карбонових кислот, що являють собою мило.

Жири — велика група органічних сполук, які, з фізичного погляду, мають меншу від одиниці питому вагу і, як правило, розчинні в органічних розчинниках, як правило не розчиняються у воді, і під звичайним тиском їх не можна перегнати, не розклавши

Звичайний жир складається з ліпідів, не жирових та азотовмісних речовин, вуглеводів та мінеральних елементів. Чистий жир являє собою складні ефіри триатомного спирту гліцерину СН2ОН — СНОН — СН2ОН і різноманітних жирних кислот. Серед них можуть бути як:

насичені жирні кислоти, наприклад пальмітинова С15Н31СООН і стеаринова С17Н35СООН,

так і:

ненасичені жирні кислоти (у тому разі з одним подвійним зв'язком - наприклад олеїнова кислота С17Н33СООН); з двома — лінолева кислота і з трьома ліноленова кислота подвійними зв'язками, а також з потрійним зв'язком, наприклад тариринова кислота С17Н31СООН), або навіть чотири (як у арахідонової кислоти) подвійні зв'язки між атомами вуглецю, — і трапляються лише в рослинних жирах і так званому риб'ячому жирі, в організмі людини не синтезуються, але потрібні для багатьох біохімічних процесів, і тому їх відносять до незамінних продуктів живлення. Суміш ненасичених жирних кислот називають вітаміном F[5].

Вуглеводи — органічні сполуки з емпіричною формулою Cm(H2O)n, до складу яких входять тільки Карбон, Оксиген та Гідроген. Вуглеводи є складовою частиною клітин усіх живих організмів.

Вуглеводи є найпоширенішими органічними сполуками, що підтверджується тим фактом, що більше ніж половина органічного вуглецю на Землі існує у формі вуглеводів.

Здебільшого вуглеводи є сполуками рослинного походження — це продукти фотосинтезу, і таким чином вони є базовою ланкою у трансформації сонячної енергії у хімічну для забезпечення життя на Землі.

Поряд з білками і жирами, вуглеводи — важлива складова частина харчування людини і тварин, багато з них використовується як технічна продукція.

З хімічної точки зору це є полігідроксикарбонільні сполуки та їхні похідні із загальною формулою СnH2nOn.

Низькомолекулярні вуглеводи відомі також як цукри.

Найвідомішими представниками вуглеводів є целюлоза, крохмаль,

Вуглеводи поділяють на моносахариди, дисахариди, олігосахариди і полісахариди.

Амі́ни — нітрогеновмісні органічні хімічні сполуки, похідні амоніаку (NH3), в якому атоми гідрогену заміщені однією чи багатьма групами інших атомів — вуглеводневими радикалами.

Якщо амін створений заміщенням одного атома гідрогену в NH3, він називається первинним аміном (формула RNH2), якщо двох — вторинним аміном (R2NH), а якщо трьох — третинним аміном (R3N). Четвертинні аміни мають чотири замісники при атомі нітрогену, внаслідок чого атом нітрогену в цих амінах має електричний заряд +1.

Залежно від природи радикалів аміни називаються: аліфатичними, ароматичними та гетероциклічними. Нижчі аліфатичні аміни — гази, вищі — рідини й тверді речовини. Найважливішим ароматичним аміном є анілін.

Аміни проявляють основні властивості через наявність у атома нітрогену неподіленої електронної пари. Однією з важливих реакцій аліфатичних амінів є взаємодія їх з HNO2: первинні аміни при цьому утворюють спирти, вторинні — нітрозаміни, третинні не реагують. Ароматичні первинні аміни з HNO2 утворюють діазосполуки.

Аміни широко використовуються в анілофарбувальній та хімічно-фармацевтичній промисловості, наприклад, як складники реагентів при флотації та масляній агломерації (грануляції, флокуляції) вугілля.

Аміни з коротким радикалом добре розчинюються у воді, зі збільшенням довжини вуглеводневого радикалу розчинність амінів зменшується.

Амінокислота — органічна сполука, молекули якої одночасно містять аміно- (-NH2) та карбоксильну (-СООН) групи. Амінокислоти є мономерними одиницями білків, у складі яких залишки амінокислот з'єднані пептидними зв'язками. Більшість білків побудовані із комбінації дев'ятнадцяти «первинних» амінокислот, тобто таких, що містять первинну аміногрупу, і однієї «вторинної» амінокислоти або імінокислоти (містить вторинну аміногрупу) проліну, що кодуються генетичним кодом. Їх називають стандартними або протеїногенними амінокислотами. Крім стандартних в живих організмах зустрічаються інші амінокислоти, які можуть входити до складу білків або виконувати інші функції.
У залежності від того, до якого атому вуглецю приєднана аміно- група, амінокислоти поділяються на α-, β-, γ- і тощо. α-атомом вважається той атом карбону, до якого приєднана карбоксильна група, якщо біля нього ж розташована й аміногрупа, така амінокислота називається α-амінокислотою. Якщо аміногрупа приєднана до наступного (β) атома карбону, це буде β-амінокислота і так далі. Всі протеїногенні амінокислоти є α-амінокислотами.

Білки́ — складні високомолекулярні природні органічні речовини, що складаються з амінокислот, сполучених пептидними зв'язками. В однині (білок) термін найчастіше використовується для посилання на білок, як речовину, коли не важливий її конкретний склад, та на окремі молекули або типи білків, у множині (білки) — для посилання на деяку кількість білків, коли точний склад важливий.

Білки також характеризуються ізоелектричною точкою (pI) — кислотністю середовища pH, при якому молекула даного білка не несе електричного заряду. Чим більше в даному білку гідроксильних груп (основних залишків), тим вище за нього pI. Білки з pI меншим за 7 називаються кислотними, а білки з pI більшим за 7 — основними. В цілому, pI білка залежить від функції, яку він виконує, так білки, що зв'язуються з нуклеїновими кислотами часто відносяться до основних білків. Прикладом таких білків служать гістони.
За ступенем розчинності у воді білки бувають розчинними (гідрофільними) і нерозчинними (гідрофобними). До останніх відносяться більшість білків, що входять до складу біологічних мембран, тобто інтегральних мембранних білків, які взаємодіють з гідрофобними ліпідами мембрани[13].



перейти в каталог файлов
связь с админом