Главная страница
qrcode

Ліна костенко. Поезії Моя любове! Я перед тобою


Скачать 34.83 Kb.
НазваниеЛіна костенко. Поезії Моя любове! Я перед тобою
АнкорVirshi Lini Kostenko dlya fleshmobu.docx
Дата15.11.2017
Размер34.83 Kb.
Формат файлаdocx
Имя файлаVirshi_Lini_Kostenko_dlya_fleshmobu.docx
ТипДокументы
#47690
Каталогjw.ludwik

С этим файлом связано 8 файл(ов). Среди них: Virshi_Lini_Kostenko_dlya_fleshmobu.docx, Svetlana_Alexievich_-_Chernobylskaya_molitva.pdf, Dovidnik_u_tablitsyakh_10-11_klas_Istoriya_Ukra.pdf.
Показать все связанные файлы


Ліна КОСТЕНКО. Поезії

1. «Моя любове! Я перед тобою»

* * *

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, — тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.
2. «Спини мене отямся і отям...»

* * *

спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона жпромчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум'ям згорю
3. «Очима ти сказав мені: люблю»
* * *

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

4. «Двори стоять у хуртовині айстр»
* * *

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно — відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина —

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно — музика, і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

5. «Розкажу тобі думку таємну…»
* * *

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, –

на сьогодні, на завтра, назавжди! –

ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.
6. «Я ніколи не звикну. Я не вмію до тебе звикати»
* * *

Я ніколи не звикну. Я не вмію до тебе звикати.

Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.

І приходять світанки, щоденних турбот адвокати,

і несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге.

Урожай суєти — залишається тільки стерня.

Скільки ми милувались!

І жодного разу — вдруге.

Скільки років кохаю,

а закохуюсь в тебе щодня.

7. «І як тепер тебе забути?»

* * *

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,

такої спраглої жаги,

такого зойку у мовчанні,

такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші,

такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

а квіти, кинуті тобі.

8. «І знову пролог»
І ЗНОВУ ПРОЛОГ
Маю день, маю мить,

маю вічність собі на остачу.

Мала щастя своє, проміняла його на біду.

Голубими дощами

сто раз над тобою заплачу.

Ґіацинтовим сонцем

сто раз над тобою зійду.
Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.

Ця любов була схожа

на таїнство перших причасть.

Кожен ранок був ніччю.

Кожна ніч була передоднем.

Кожен день був жагучим чуттям передщасть.
А тепер... Що тепер? Моє серце навіки стерпне.

На пожежах печалі я пам'ять свою обпалю.

Якби ти знав, як солодко, нестерпно,

і як спочатку я тебе люблю!
9. «Життя іде, і все без коректур»

* * *

Життя іде, і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде, і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

10. «Коректна ода ворогам»

КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ
Мої кохані, милі вороги!

Я мушу вам освідчитись в симпатії.

Якби було вас менше навкруги, –

людина може вдаритись в апатію.
Мені смакує ваш ажіотаж.

Я вас ділю на види і на ранги.

Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,

мої гантелі, турники і штанги.
Спортивна форма – гарне відчуття.

Марудна справа – жити без баталій.

Людина від спокійного життя

жиріє серцем і втрачає талію.
Спасибі й вам, що ви не м'якуші.

Дрібнота буть не годна ворогами.

Якщо я маю біцепси душі –

то в результаті сутичок із вами.
Отож хвала вам!

Бережіть снагу.

І чемно попередить вас дозвольте:

якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова.


11. «Ван-Гог»

ВАН-ГОГ
Добрий ранок, моя одинокосте!

Холод холоду. Тиша тиш.

Циклопічного одноокістю

небо дивиться на Париж.

Моя муко, ти ходиш по грані!

Вчора був я король королів.

А сьогодні попіл згорання

осідає на жар кольорів.

Мертві барви.

О руки-митарі!

На мольбертах розп'ятий світ.

Я — надгріб'я на цьому цвинтарі.

Кипариси горять в небозвід.

Небо глухо набрякло грозою.

Вигинаються пензлів хорти.

Чорним струсом палеозою

переламано горам хребти.

Струменіє моє склепіння.

Я пастух. Я дерева пасу.

В кишенях дня,

залатаних терпінням,

я кулаки до смерті донесу.

Самовитий — несамовитий —

не Сезанн — не Гоген — не Мане —

але що ж я можу зробити,

як в мені багато мене?!

Він божевільний, кажуть. Божевільний!

Що ж, може бути. Він — це значить я.

Боже — вільний...

Боже, я — вільний!

На добраніч, Свободо моя!
12. «Пісенька з варіаціями»

ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ
І все на світі треба пережити.

І кожен фініш – це, по суті, старт.

І наперед не треба ворожити,

і за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях.

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застрягло серце, мов осколок в грудях.

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено.

Хай буде все пробачене пробачено.

Хай буде вік прожито як належить.

На жаль, від нас нічого не залежить.

А треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

і за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше.

А може бути зовсім, зовсім зле.

А поки розум од біди не згірк ще, –

не будь рабом і смійся, як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях.

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застрягло серце, мов осколок в грудях.

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено.

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, –

принаймні вік прожити як належить.
13. «22»

22
Два чорні лебеді

календарного білого моря

випливають із ночі і знову кудись у ніч

лебедин і лебідка

лебедин і лебідка

чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч

потім випливуть знову

з багряної дельти світанку

віковічні абсурди кричать в пелюшках «кува!»

22-го березня 22-го вересня

22-го жовтня

22 22 (двадцять два)

чорні лебеді часу з якого вони Дунаю

де ночують вони і які вони зорі клюють

я нічого не знаю нічого нічого не знаю

буду я чи не буду через місяць вони припливуть

о які незворушні над морями вселюдської крові

випливають із ночі і знову кудись у ніч

а як глянути зблизька –

дзьоби у них пурпурові

чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч

14. «Старесенька, іде по тій дорозі»
* * *

Старесенька, іде по тій дорозі.

Як завжди. Як недавно. Як давно.

Спинилася. Болять у неї нозі.

Було здоров'я, де тепер воно?

І знов іде... Зникає за деревами...

Світанок стежку снігом притрусив.

Куди ж ти йдеш? Я жду тебе. Даремно.

Горить ліхтар, ніхто не погасив.
Моя бабусю, старша моя мамо!

Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я скажу тобі словами,

що ти в мені повік не одболиш!

Земля без тебе ні стебла не вродить,

і молодí ума не добіжать.

Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,

і насіння у вузликах лежать.
Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни.

А ті казки, те слово, ті сади,

і так по крихті, крихті Україна —

іде з тобою, Боже мій, куди?!
Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!

Вже й час є в тебе, пізно, але є ж.

Зверни додому з білої доріжки.

Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?
Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.

Тоді був травень, а тепер зима.

Зайшла б, чи що, хоч сльози мені втерла.

А то пішла, й нема тебе, й нема...
Старесенька, іде чиясь бабуся,

і навіть хтозна, як її ім'я.

А я дивлюся у вікно, дивлюся,

щоб думати, що, може, то моя.

15. «Далеко там в полях за вітряками...»

* * *

Далеко там в полях за вітряками

за смутком за туманом за роками –
За смутком за туманом за роками –
Немає там ні станцій ані пошт –
Стоїть мати моя при дорозі

заплітає у коси дощ

16. «Учора все було зелене...»

* * *

Учора все було зелене,

сьогодні білим зацвіло.

В часи прекрасної Гелени

ще не літало НЛО.
Були Геракли і Перикли,

і не порнуха, а Парнас.

Навіщо ми до всього звикли?

Навіщо звикло все до нас?
Життя ж коротке і шалене.

Летить, як цифри на табло.

Учора все було зелене.

Учора все іще було.

17. «На березі Прип’яті спить сатана...»
* * *

На березі Прип’яті спить сатана,

прикинувся, клятий, сухою вербою.

На березі Прип’яті – березі – на –

ріки, що колись була голубою.
Стоїть йому атомна чорна свіча.

Лежать йому села в біді і розрусі.

Уп’явся в пісок пазурями корча,

свистить йому вітер в дуплястому вусі.
Він скрізь по хатах понаписував мат.

Ікони покрав. Загубив респіратор.

Тепер захотілось йому подрімать.

Оце його царство. Він тут імператор.
Той чорний реактор – і пекло, і трон.

Він спить на піску, підібгавши коліна.

І сниться йому в ореолі ворон

вже вся Україна, вже вся Україна...
18. «Страшні слова, коли вони мовчать...»

* * *

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.


19. «Душа моя, знайдибіда!»

* * *

Душа моя, знайдибіда!

Знайди біду, не вернешся.

Яку біду надибала?

Стоїш і не одвернешся.
Душа моя обпалена,

і як ти ще жива?

Шукаєш, мов копалини, —

слова, слова, слова!
Оголеними нервами

угадуєш словам

нестачу мікровольта

і зайвий міліграм.
Душа зочима снайпера

в трагічній німоті,

здається, все вже знайдено.

І знову – ні, не ті!
У легкості вітрила,

у попелі згорань

ти знаєш слово-брилу

і слово-філігрань.
Ти дома — тільки в невідомості.

Ще кожен вірш, як перше «ма».

І десь над гранями свідомості

є те, чого іще нема.


20. «Вечірнє сонце, дякую за день!»

* * *

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

21. «Я вчу Тебе, як мову іноземну...»

* * *

Я вчу Тебе, як мову іноземну,

як знаки, зашифровані в гербі.

Я вдячна Богу, що послав на землю

шляхетну душу, втілену в Тобі.
22. «Хочеться чуда і трішки вина»

* * *

Хочеться чуда і трішки вина.

Дні пролітають, як сірі перони.

Чорний букет надвечір’я – ворони –

місту підносить струнка далина.

Що ж, я свій вік одробила сповна.

Що ж, я свій вік одробила по-людськи.

Дні облітають, як чорні пелюстки.

Хочеться чуда і трішки вина.
Доки ж ці пута, пора і звільнить.

Де ж ви, мої золоті пасторалі?

Літо літає і осінь дзвенить.

Розпач накручує чорні спіралі.

Де ж мого слова хоч би хоч луна?

Знову пішла Україна по колу.

Знову і знову, ще раз у ніколи?!

Хочеться чуда і трішки вина.

23. «Хтось є в мені, і я питаю: – Хто ти?»

* * *

Хтось є в мені, і я питаю: – Хто ти?

– Не знаю, – каже. – Може, хто в роду.

Мене водив під руку Арістотель

в якомусь дуже дивному саду.
Згасало сонце у вечірніх лузах.

Десь в Римі правив Тит або Нерон.

А я тоді жила у Сіракузах,

писала вірші золотим пером.
Я скрізь своя, і я ніде не дома.

Душа летить у посвіті епох.

І де цей шлях почався, – невідомо.

І де урветься, знає тільки Бог.
24. «Послухаю цей дощ»

* * *

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки,

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

в туманностях душі чи, може, Андромеди –

я в мантіях дощу, прозора, як скляна,

приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

25. «Проґавили, прогледіли, і хочеться на Марс»

* * *

Проґавили, прогледіли,

і хочеться на Марс.

Це сталася трагедія,

а ви зіграли фарс.
*

Доборолися! Добалакались!

Досварилися, аж гримить!

Україно, чи ти була колись

незалежною хоч на мить –

від кайданів, що волю сковують,

від копит, що у душу б’ють,

від чужих, що тебе скуповують,

і своїх, що тебе продають?!
*

Популяція! Нація! Маси!

І сьогодні, і вчора, й колись –

українського пекла гримаси

упеклися мені, упеклись!

Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,

і віки безголів’я вдогонь, –

хай він спалить усе це нікчемство –

українського пекла вогонь!


перейти в каталог файлов


связь с админом