Главная страница

Надійка гербіш


Скачать 183,83 Kb.
НазваниеНадійка гербіш
АнкорTepli_istorii_do_shokoladu.Docx
Дата14.11.2017
Размер183,83 Kb.
Формат файлаdocx
Имя файлаTepli_istorii_do_shokoladu.Docx.docx
ТипДокументы
#47612
страница1 из 8
Каталогid164248023

С этим файлом связано 2 файл(ов). Среди них: Tepli_istorii_do_shokoladu.Docx.docx.
Показать все связанные файлы
  1   2   3   4   5   6   7   8

Annotation

Ця книжка — збірка добрих, теплих, шоколадних, цілющих слів. Тут містяться історії про різних людей, життя, любов, слова, дружбу, смуток, пошуки, усміх, подорожі, домашню випічку, міста, кутові будинки, про велосипеди, кіно й картини, про музику, лікарні, студентів, книжки, про неосвітлені вулиці й старі листи, маленькі дрібниці й великі зміни.
* * *


Надійка ГЕРБІШ


СЛОВО АВТОРКИ
ПОДОРОЖНІ ЗАМАЛЬОВКИ ІЗ ШОКОЛАДНИХ МІСТ
Люблін
Лондон
Варшава
Будапешт
Прага
Сієтл
Стамбул
ТЕПЛІ ІСТОРІЇ ДО ШОКОЛАДУ
Дерев’яний браслет
Шоколадний мафін
Дива посеред буднів
Дощове кіно
Звідки береться натхнення
Зустріч на розі
Казки під стукіт коліс
Коли бракує слів
Кольорова казка про осінь
Лікарняний шоколад
Листи із запахом щастя
Чай із Псалмами
Листи у старій шухляді
Музика кольорових снів
Підпільний романтик
Пластикове горнятко з милосердям
Продовження для казки
Ретро-ранок
Скрипка для вранішнього дощу та нічних зірок
Слова
101 ЩАСЛИВА НАМИСТИНА
Розділ 1
Розділ 2
Розділ 3
Розділ 4
Розділ 5
Розділ 6
Розділ 7
Різдвяна зустріч
ПРО АВТОРКУ
* * *
Надійка ГЕРБІШ
ТЕПЛІ ІСТОРІЇ ДО ШОКОЛАДУ
Моїй матусі, яка ніколи не відмовляла мені в шоколаді (хіба перед обідом) і чоловікові, який підхопив цю прекрасну традицію — не відмовляти мені в шоколаді
З величезною вдячністю й теплом
Люблю
СЛОВО АВТОРКИ
Скільки себе пам’ятаю, любила слухати історії. «Розкажи мені історію!» — зараз думається, що це була фраза, якої чи не найбільше боялися мої рідні. Вони добре знали, що за нею прозвучить інша: «Ще якусь розкажи, ну будь ласка!» І розповідали, вигадували, купували сотні книжок, знайомили з неймовірними людьми, брали в цікавезні подорожі, давали читати старі щоденники, показували альбоми зі старими родинними фотографіями, оповідали події з життя пращурів, даючи потримати старі поторсані мапи й книжки старослов’янською, пожовклі листи, написані красивим, вишуканим почерком, значки й навіть зброю.
Потім мені почали дарувати записники — і я писала в них свої історії. Записувала розповіді рідних, особливо найдавніші, знову надокучала, випитуючи щось про прадіда-вчителя, священика й офіцера, його закохану дружину-пригодошукачку, їхніх дітей — акторку Ольгу, вчительку Галину, перекладачку Зіну й дідуся — теж учителя й неймовірного пригодошукача. Його я любила до безтями. Він знав силу-силенну історій, своїх і родинних, учив мене грати в шахи і стріляти — з лука та гвинтівки. Я так сильно любила його оповіді про армію, що ще в дитинстві вирішила: вийду заміж лише за чоловіка, у якого також буде щедрий запас армійських історій. Я любила випитувати бабусю про її дитинство в Польщі, про їхні пригоди, про німців і чорниці. Про прапрадіда по татовій лінії, запорізького козака, історій я чула менше. Але ніщо мені не заважало їх вигадувати самій.
А ще в мене була дивовижна здібність відшуковувати шоколадні схованки. Моя мама не могла собі дозволити купувати мені шоколад щодня, тож часом, купивши кілька, або ж отримавши від когось у подарунок, вона давала мені одну плитку, а решта ховала кудись далеко. І не казала про те, що вони є. Але як тільки вона йшла на роботу, а я залишалася вдома сама — зі своїми іграшками, книжками, потім із підручниками і піаніно, а ще — з рибками, папугами, канарейками, собакою або кошеням — мені щось починало «муляти» зсередини. Я ні з того ні з сього хотіла оглянути шафи, залізти за диван, переставити книжки на полицях, зазирнути за штори й у пусті баняки, аж поки не знаходила захований шоколад. І коли мама поверталася, я вже була зовсім щаслива.
— Мамо, а я знайшла сьогодні справжній скарб!
Вона знала, про що мені йшлося, і ніяк не могла втямити, ЯК я це роблю.
Багато років свого дитинства я не бачила тата. Але якось, пам’ятаю, між моїм днем народження і Різдвом (грудень завжди був для мене найказковішим місяцем) я отримала красиву листівку. Там дрібним, але таким гарним чоловічим почерком було написано: «Нехай на твоєму шляху трапляються лише світлі й добрі люди, доню». То було батьківське пророцтво. І воно почало діяти одразу.
Мене оточували — і оточують — якісь абсолютно неземні люди. Траплялися й такі, яких любити було нелегко. Але хороших, світлих людей було завжди більше. У мене насправді чудові рідні, друзі, співробітники, студенти, випадкові подорожні у далеких мандрівках, видавець, читачі. Після виходу попередньої книжки, «Теплі історії до кави», я отримала стільки добрих, щирих, надихаючих листів від читачів, стільки вдячності, на яку навіть не заслуговую, часто не могла стримати сліз — і усміхалася одночасно.
Мені пощастило з пастором, який став моїм духовним батьком і досі ним є. Напевно, ніхто ніколи не казав мені таких добрих слів похвали, як він. Але я також люблю чути від нього критику. Безжальну, проте щиру і конструктивну. Здається, після його критики я щоразу стаю кращою. Він підносить мені до обличчя прозоре дзеркало, на якому в збільшеному вигляді видно всі недоліки; дає молочко для зняття пудри й каже: «Дивися, бачиш оце? А знаєш, що воно лікується?» Потім сідає і записує рецепт, як. Неодмінно простий і діючий.
Я вдячна Богові за свого чоловіка. І тут знадобилося би багато слів, але боюся відволіктися від шоколаду й історій.
Добрими словами насправді можна зробити багато. Надихнути, втішити, додати солоду й радості. Сподіваюся, що ця книжка — збірник добрих, теплих, шоколадних, цілющих слів. Тут містяться історії про різних людей, життя, любов, слова, дружбу, смуток, пошуки, усміх, подорожі, домашню випічку, міста, кутові будинки, про велосипеди, кіно й картини, про музику, лікарні, студентів, книжки, про неосвітлені вулиці й старі листи, маленькі дрібниці й великі зміни.
І дуже хочеться, щоб, читаючи цю книжку, ви усміхалися. Смачного читання!
Надійка
ПОДОРОЖНІ ЗАМАЛЬОВКИ ІЗ ШОКОЛАДНИХ МІСТ
Люблін
Вулиці залиті сонцем і весною. Вулиці — наче келихи, і небесні офіціанти щедро наливають у них світло, тепло, додають трохи свіжого вітру й притрушують запахом кави з цинамоном. Польський фотограф Бартек із якимись не зовсім земними очима й зворушливими кучерями веде нас туди, куди зазвичай не заходять туристи: він показує нам Люблін, якого любить. Із напівзруйнованими двориками, рипучими дерев’яними сходами, намальованими вікнами на глухих стінах, з бабусями на маленьких балкончиках, що сидять на ослінчиках поміж квітів і котів, заплющуючи очі проти яскравого сонця.
Я торкаюся пальцями шорстких стін, заглядаю у маленькі кав’ярні, годую голубів і усміхаюся дітям. Мені хочеться побачити те справжнє, що заховалося за яскраво пофарбованими фасадами й пластиковими муляжами шоколадних тортів поза прозорими до блиску вітринами.
Так, я знаю, що всі міста мають свої маски. Знаю, що, коли моя бабуся була маленькою і приїздила сюди з батьками із сусіднього села, Люблін був геть іншим. Минав час, і місто змінювалося. Йому часто бувало боляче, його шматували, виганяли мешканців, його заселяли інші. І це місто, місто-намальоване-на-глухій-стіні-вікно, місто-келих, місто-годинник-понад-брамою, змінювало свої маски, старанно приховуючи власну справжність, аби не розгубити, не дати нікому її вкрасти.
Моя бабуся виросла, у неї народилися діти. Тоді — внуки. Ми жили в іншому місті, у тій самій Галіції, але геть в іншій країні. Та минув час, я приїхала сюди, і мені хочеться розгадати кілька загадок цього міста.
Проте воно лише загадує мені нові. Так, так, усі ми маємо свої маски, й різні люди розкривають нас по-іншому. Комусь ми загадуємо загадки, а комусь розповідаємо таємниці. Для когось ми завжди будемо тим, що ми для них робимо. Або що робимо не для них. Для когось — тим, кого (або що) любимо. Хтось пам’ятатиме не нас, а наш образ у втіленні якогось міста. Чи місця. Чи навіть музики. Маски бувають такими різними. Коли мої коліна схилені, всі маски осипаються додолу. І я знаю, що є Той, Хто відкриває в мені нові грані, часом — нові світи.
Міста мають свої маски, свої історії, свої підземні ходи. Ми у Любліні, і саме тут Бартек каже нам, що багато старих міст насправді — айсберги. Він каже, що дві третини цих міст розляглися під землею. Моє внутрішнє місто теж наполовину заховане. І я думаю: як добре, що є Той, Хто має ключі до всіх моїх внутрішніх коридорів і чує мою сховану музику.
Із нами йде молодий львівський архітектор. Хлопці наче змовилися — у них обох якісь неземні очі й зворушливі кучері. Ми говоримо про лінії, стилі, сутність. Про дерева, що проростають крізь будинки, і про будинки, що виростають на садах. А поміж тим виходимо на центральну вулицю, і там, так до поколювання в пальцях щемко, грає скрипаль. У нього тонкі риси обличчя і сумні, чомусь навіть трохи сполохані, очі.
Ми заходимо в кафе на піцу коло старої церкви, і Бартек старанно збирає сухе тісто на обідку в поліетиленову торбинку — для голубів. Я усміхаюся, дивлячись, як зосереджено від подрібнює крихти, аби голуби могли з легкістю вхопити свій шматок дзьобом і здійнятися вгору, і щоб їм не було важко чи незручно. Мені здається, люди з такими очима бачать щось таке, чого не бачить решта. І тішуся, що сьогодні це місто — чи котрусь із його світлих масок — я споглядатиму очима цього хлопця.
Потім настане ніч, і місто буде залите теплим світлом ліхтарів. Мені захочеться танцювати посеред вулиці, скрипаля вже не буде, але музика відлунюватиме теплом усередині. Ми зайдемо у єврейську кнайпу з мереживними скатертинами, вицвілими фотографіями на стінах, свічками й мацою. І будемо говорити про радісне й сумне, про біль, усмішки, маски, міста, про книжки та людей, про народження нового, про смерть і про завтра.
А тоді повернемося до старого маєтку, що колись належав якомусь панові, захований поміж березових і хвойних лісів. Буде глупа ніч, і притлумлене світло ліхтарів за вікном мені чомусь у ту мить видаватиметься шоколадним.
Лондон
Надворі темно, порожньо, метро зачинене ось уже як годину. Я вперше в цьому місті, зовсім сама, у моїй валізі є маленький іграшковий собака, але він не виявляє жодної зацікавленості ані містом, ні моїми нічними пошуками. Проте в його м’якенькому кожушкові причаївся запах туалетної води мого коханого (знаю, коханий заховав той запах там зумисне, щоб мені ставало затишно щоразу, коли вмощуватиму свого плюшевого охоронця коло себе на ніч), тож його іграшкову байдужість запросто можна пробачити.
Коли літаки запізнюються, та ще й такі, що мали би прилетіти ввечері, а прилітають посеред ночі, раптом виникає потреба дива, чи навіть див. Люблю, коли в мене з’являється ця спрага. Серце починає прискорено битися, я забуваю про небезпеки й незручності і перемикаюся в режим очікування пригод.
Зрештою, дива вже почалися, адже й на той запізнілий літак я могла б і не встигнути. Бо коли навколо рідненькі дівчатка, шоколад з кунжутом і мадленки, можна ненароком (зовсім ненавмисне, чесно-чесно!) забути про валізи в коридорі. На якихось там півгодини. А там — не встигнути на маршрутку. А вже потім опинитися у котромусь із численних передмість величезного міста, загубитися, розгубитися — і раптом зустріти знайому Мадонну з немовлям на руках, у якої, водночас, є знайомий байкер і який, до речі, саме катається містом із покусаною молодим вовком рукою. Далі нічого описувати — таке собі типове диво зі щасливим завершенням.
Я намацую дорогу питаннями незнайомцям і усмішками. Зіщулююся від холоду — і незнайомці самі підходять, аби зігріти бодай словами. Надворі щедро підсвічена ліхтарями, але все одно така ніч-ніч-ніч, красиві будинки, рівнесенькі вулиці, чорні кеби й червоні двоповерхові автобуси. Я зажмурююся, широко розплющую очі, потім знову зажмурююся і знову розплющую очі — аж ось моя зупинка, і гостинні господарі йдуть мені назустріч, ведуть старовинною вуличкою над каналом у Вестмінстері, прочиняють двері ошатного, затишного будинку (і чому досі я думала, що такі бувають лише в кіно?), ми тихо піднімаємося сходами на другий поверх, мені заварюють чай з молоком на кухні з вікном у сад, а я розкладаю свої валізи в кімнаті з вікнами на старовинну церкву, у якій тепер збираються майже всі конфесії світу за чергою, й великим каміном — найсправжнішим, але без вогню: після великої пожежі в лондонських будинках розводити вогонь у камінах заборонено… Уночі мені сняться сни, яких я не пам’ятатиму на ранок, але мені від них спокійно й світло. А потім раптом потрапляю у казку — таку незвичну чужу буденність: два крани над одним вмивальником, вівсянка з яблуками, кава із френч-пресу, троянди в саду, троянди перед домом, цегляні будиночки, усміхнені люди, канали з барвистими човнами, у яких живуть невиправні романтики, і різноманітними птахами, такими сміливими й задоволеними життям; а ще квіти, білки, зелень, світло, запах свіжих газет, старий червоний «бітл» із червоним картатим пледом на задньому сидінні, ще парки, ще квіти, ще зелень, ще усмішки, разюча чистота, кінна поліція, багато чорних кебів й червоних автобусів. Багато див. Буденних див. Ненавмисних і необов’язкових. Але цілком справжніх. І таких захоплюючих і приємних, як розпочата плитка улюбленого бельгійського шоколаду з горішками.
Я гублюся в цьому місті й нічого не боюся. Тут можна губитися досхочу, заходити в автобус у будь-якому напрямку, підніматися на другу «палубу» й дивитися на дорогу перед собою, а потім вибігати, де заманеться, звертати в будь-яку вуличку, заходити в першу-ліпшу кав’ярню чи книжкову крамницю й просто бути щасливою.


Мене тут тішить усе: Бейкер Стріт із її детективним музеєм і такою британською вишуканою стриманістю. Маленька Венеція з її маленьким світом: крихітними дівчатками із велетенськими мильними бульбашками, карамельками-ірисками домашнього приготування, продавцями книжок і дешевих сувенірів, натовпами щасливих людей і барвистими прапорцями на маленькому війську різнокольорових човнів.
Гринвіч із його парком, розкішними краєвидами, із його непомітною межею поміж двох півкуль і такою ж прозорою гранню між минулим і майбутнім, старовинною архітектурою і затесаними поміж старими будинками хмарочосами Сіті, а ще — творами Баха, котрі віртуозно виконують на фортепіано студенти-панки. Мені цікаво, де саме пролягає ота тоненька ниточка, звідки починається перший кілометр, а ще — де те теперішнє, де ота мить, про яку ми кажемо «зараз». Але не знаходжу ні того, ні того. Миті перетікають поміж думок і слів, стають минулим, а нові приходять непомітно. Я вештаюсь, переходячи з однієї півкулі на іншу, й думаю, що все це несуттєво. Епохи змінюються, будинки виростають і руйнуються, Темза тече, щоразу приносячи нові краплі, нові тумани й вітри, а вміння відчувати щастя й зірки над нашими головами все одно залишаються незмінними.
Лондонський міст, собор святого Павла, Трафальгарська площа, Абатство й пологовий будинок з вікнами на годинникову вежу, яку всі чомусь називають Великим Беном, хоча насправді так називається лише сам годинник — тут стільки таємниць, що й не намагаюся їх збагнути чи вмістити в собі нерозгаданими.
Коли почуття переливаються через вінця, заходжу в парк, підхожу до невеликої водойми з купою усміхнених качок та інших безстрашних пернатих, вмощуюся на землі, виймаю з сумки термос із чаєм, сандвіч і плитку шоколаду, жмурюся від сонця, годую птахів, що встигли мене обступити й пильно вглядаються в мою торбину, п’ю чай і думаю: як добре, що ми наперед не знаємо, що з нами буде далі. А то своїм невірством ще би зіпсували зародження див.
А завтра я потраплю на королівське весілля. Геть несподівано опинюся зовсім близько до паркану Букінгемського палацу, побачу поцілунок молодих і королеву Єлизавету. І навіть зроблю кілька фотографій. Аби колись розповідати внукам про магію ненавмисних, ненамріяних, безумовних, ну зовсім подарункових див. І навіть матиму незаперечні докази — старі фотографії з королівського весілля й бляшану баночку з-під чаю, куплену на Бейкер-Стріт.
Варшава
У маленькій кав’яреньці в самісінькому центрі Варшави подають шарлотку і каву з вершками, притрушеними шоколадною стружкою. Стіни й склепінчаста стеля пофарбовані в теплі мандаринові тони, а люстри звисають низько-низько. На столах у прозорих бутликах стоять тюльпани, і зовсім не віриться, що надворі осінь. Коло нас лежать книжки про каву й далекі подорожі, але зараз я не думатиму про них. Бо сьогодні понад усе мені хочеться додому.
Позаду — Орадея, Ерд, Будапешт, Відень, Брно, Прага й Берлін. Попереду латвійський кордон і дорога Польщею попри Білорусію, ще кілька годин рідними просторами, і я опинюся вдома. Обійму найрідніших, роздам подарунки, з’їм гарбузової каші з горішками, піділлю герань на вікні й піду до лісу гуляти з рудими собаками.
Але ще зараз подорож триває, кавовий дух лоскоче носа, мені хочеться накупити листівок, привітатися з усіма музикантами, коноводами й іншими чарівниками цього міста, хочеться погладити коней і поїздити на елегантних велосипедах, припнутих коло книгарень і в університетському містечку. Куди б ми не зайшли — усюди лунає щира й свіжа музика, і навіть деякі лавочки на вулицях виграють вишукані мелодії Шопена.
Ми йдемо в костел, де так легко молитися. Я дивлюся на образ Божого милосердя, де написано польською «Ісусе, довіряю Тобі», й згадую такий самий у київському костелі св. Миколая, тільки з українським написом. Тішуся думкою, що Бог усюди однаковий, незалежно від того, як Його собі уявляють люди. Золоте листя в парку так і проситься до рук, тож ми перетворюємо його на метеликів. Або на дощ. Це як кому здається.
У Варшаві сонячно, тепло, затишно й легко. Якось дуже по-домашньому. І від того мені ще більше щемить у грудях. Вечоріє — і ми вирушаємо в дорогу. Намагаюся заснути, а всередині мене звучить музика Шопена. І, здається, на губах ще залишився присмак шарлоткового крему.
Будапешт
За вікном потяга — похмура карпатська осінь: хмари позачіплялися за верхівки гір, ліси переливаються різними відтінками жовтого й червоного, вода в гірських річках темна й густа. У купе прохолодно, я кутаюся в синьо-червоний картатий коц, беру до рук склянку з кавою і намагаюся читати книжку. Але за вікном так гарно, що плутаюся в сюжеті, не запам’ятовую прочитаного й узагалі забуваю дивитися на сторінку.
Надворі почався дощ, а на шляху почалися тунелі: один за одним вони поглинають потяг, а тоді випускають на волю, — гідно грають свої ролі у виставі «День і ніч». Потяг повертає ліворуч, мені видно його хвіст, а ще — гори, малі дерев’яні хатинки, корів, кіз і людей у яскравих гумаках.
Остання зупинка, крихітна вокзальна станція прикордонного міста, митний і паспортний контроль і маленька, на два куцих вагони, електричка до Загоні. Я знаю, що нам їхати усього декілька хвилин, що зараз зайдуть угорські митники й потрібно буде поспішати, аби впіймати електричку до Будапешта, але нестерпно хочу шоколаду, чоловік дбайливо поклав його мені в сумку перед від’їздом. Я повернуся додому через три дні, але вже до сліз бракує коханих обіймів і смаку нашого улюбленого шоколаду — молочного з цілими горішками; не вистачає домашнього затишку.
Наше маленьке гніздечко щоразу озивається в мені щемом, коли я далеко від нього. Тож я щедро відламую собі шматок шоколаду, примружую очі та уявляю зшиті з різнобарвних клаптиків подушки в нашій спальні, і як вони пахнуть олійками, уявляю чоловіка, такого уважного, що ще жодна моя поїздка не обійшлася без його надихаючого гостинця в сумці. Тимчасом Тиса залишається позаду, я вибігаю на перон і сідаю у потяг, ізсередини схожий на той, що з’являється в кадрах британського серіалу про Міс Марпл. Шоколад ще не розтанув на язиці, а мені хочеться пригод — і додому.
На маленьких станціях великі велостоянки й багато роверів. Я мрію, аби в нашому місті теж було так багато велосипедистів, велодоріжок і велостоянок. Мені здається, у містах, де є все це, живуть дуже щасливі люди.
У купе підсідає жіночка — привітна, щебетлива — й одразу береться за знайомство. Але я не знаю угорської, а вона не розуміє ні української, ні англійської. Цю літню пані не назвеш вродливою, але тепла усмішка перетворює її на красуню. Вона сміється й починає щось розповідати, активно жестикулюючи. Розповідає про своїх синів, про міста, які ми проїжджаємо, і розпитує мене, звідки, куди й чому я їду.
Я відповідаю, киваю, слухаю, перебираю пальцями повітря, але раптом нам обом бракує «слів», ми мовчимо, я усміхаюся і дивлюся у вікно. Ураз переді мною виникає соковита грушка, а моя щира співрозмовниця показує, що грушка не куплена на базарі, а зірвана з дерева.
Я ділюся жінкою з шоколадом, вона переймається, що розповніє, я сміюся й кажу, що то чарівний шоколад, який додає радості, а не зайвих грамів. Пані, вочевидь, мене не розуміє, але сміється також.
Тимчасом надворі темніє, я думаю про чоловіка, дім і подушки, водночас підпихаючи зручніше під голову скручену «в дулю» куртку.
Ще зовсім трохи — і мене зустріне збудований за ескізами Ґюстава Ейфеля вокзал Нюґати й місто, де колись з нами трапилося стільки пригод. Я відчуваю, як щось усередині вперто переконує, що цього разу їх буде не менше.
Мене зустрічають люди, яких я люблю. Ми обіймаємося і одразу починаємо жартувати про все на світі. З ними ми майже ніколи не говоримо серйозно, у нас уже після кількох хвилин розмови з’являються «сміхотливі» зморщечки на обличчі, але я точно знаю, що якраз їм можна довіряти таємниці й навіть біль, коли треба. Бо люди, які вміють так щиро, беззупинно й невтомно сміятися, вміють і лікувати чиїсь рани. Плачуть вони так само щиро.
Нас чекає готель, приємні несподіванки, теплі зустрічі, кава, розмови, знайомства, м’яке смугасте вранішнє світло, що просочується крізь дерев’яні жалюзі й лягає на простирадла. Смачна їжа й багато шоколаду.
І раптом ми вирішуємо втекти від усіх на світі переговорів, покласти у валізу туфлі на підборах і краватки та влаштувати вилазку в місто, посеред якого тече Дунай; яке розкинулося поміж пагорбів і мостів; яке говорить якоюсь своєю дивною мовою, несхожою на десятки інших — тих, які бодай можуть зрозуміти його сусіди. У місто з органною музикою й кольоровими вітражами усередині скелі. У місто замків і трамваїв, човнів і церков, у місто левів і велосипедів. У зболене місто із залишеним і скам’янілим взуттям замордованих єврейських родин. У радісне місто світанкового сонця й нічних мерехтливих гірлянд. У місто, де водночас гірко й солодко. У місто, в яке я ніколи не закохаюся. У місто, яке ніколи не зможу забути.
Ми тікаємо — і знову вештаємося вулицями, сміємося і фотографуємо закохані пари над річкою. Жан-Люк дарує мені три маленькі керамічні глечики в різнобарвний горошок. Марина купує цілу гору барвистих шарфиків. Я мерзну в руки. Ми, як завжди, прощаємося вночі. Я хочу плакати, але кажу собі, що на набережній зараз вітер, і що не треба плакати, бо з цими людьми так добре сміятися. І що ми знову колись зустрінемося десь на далеких просторах. І будемо безупинно жартувати. А поки — їдьте, їдьте, чого ви так довго стоїте тут, до побачення, дайте ще раз обійму, не ображайте водія, їдьте чемно, до побачення, ще раз поцілую.
Я двадцять разів хочу обернутися назад і помахати рукою на прощання. Хочу побігти за машиною, впіймати її обома руками, ще раз обійняти усіх, кого так люблю. Але їх чекає Відень і Прованс, а мене — ніч, самотня прогулянка над набережною, трамвай поміж двома напівмістами й вокзал.
…А потім я гублюся й плачу. Мого потяга, як виявилося, сьогодні немає, я не можу задзвонити нікуди й спантеличено шукаю який-не-який інтернет. Я порізала дорогою палець, обмотую його серветками, витираю сльози й вірю, що дива завжди поруч. А в що іще мені залишається вірити, як не в дива? Зараз треба розв’язати всього дві проблеми: знайти, де переночувати, і поповнити запаси шоколаду. Я розпитую перехожих, де тут недорогий хостел. Мене, напевне, не зовсім розуміють, бо ведуть до усіляко зіркового готелю в центрі міста. Я сміюся про себе, одночасно витираючи сльози, і ніяк не можу наважитися запитати готельного працівника — привітного чоловіка у формі, схожій на пілотську — де тут неподалік недорогий притулок для випадкових подорожніх. Але таки наважуюся попросити пароль до вай-фаю, він усміхається і проводить до м’яких крісел поміж квітів і блискучих колон. Тут так тепло, так добре, а валіза й наплічник такі важкі, порізаний палець ще болить, і так до нестями не хочеться виходити на холодну вулицю. Я намагаюся знайти якесь недороге й, мабуть, богемне житло неподалік, а заодно пишу листа друзям, аби знали, де я, раптом що. Прошу їх молитися про мою безпеку. Мені чомусь стає спокійно. Але краплі солоної гарячої води вперто не хочуть припинити дощити на моє обличчя.
«Будь ласка, залишайся на місці. За хвильку ми зв’яжемося з тобою». Такий лист з’являється у моїй скриньці — і я чекаю. Тимчасом приходить ще один лист — від музикантки, яку так давно люблю. Вона написала, що читає мою книжку. Мені м’якнуть коліна від вдячності. Напевне, мені ще ніколи не писали стільки листів, як цими днями. Стільки хороших листів. Боже, хто всі ці люди, які вміють так зігрівати своїми літерами навіть на відстані? Мені бракує слів. Мені так солодко й водночас гірко в цьому місті.
«У нас залишилися бали — безкоштовні ночі — в цій мережі готелів. Ось твій реєстраційний номер. Будь ласка, добре виспись!» Саме цього листа, як виявилося, я мала дочекатися.
  1   2   3   4   5   6   7   8

перейти в каталог файлов
связь с админом