Главная страница
qrcode

Протокол 2 від 17. 03. 2006 р.). Ббк 51. 9 я73 д 87 удк 616 -036. 22 (07)


Скачать 209.67 Kb.
НазваниеПротокол 2 від 17. 03. 2006 р.). Ббк 51. 9 я73 д 87 удк 616 -036. 22 (07)
Дата30.01.2020
Размер209.67 Kb.
Формат файлаdocx
Имя файла2_5233623653987386379.docx
ТипПротокол
#158540
страница4 из 14
Каталог
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Індекс сезонності – відношення кількості захворювань в місяці сезонного підвищення до кількості захворювань, що виникли в між­­сезонний період.

Іс = кількість захворювань у місяці сезонного підйому / кількість захворювань у інші місяці. Індекс сезонності = (169+275+272+165) / (27+65+55+101+96+88+64+79)=1,5.

Цей показник відповідає на запитання: у скільки разів кількість захворювань у місяці підвищення перевищує міжсезонний рівень.

Розподіл захворюваності між місяцями (тижнями) року чи міся­цями кількох років дозволяє виявити сезонність (час ризику). Вивчен­ня сезонності захворюваності дозволяє зробити висновки щодо шляхів поширення інфекції, зміни поведінки людей протягом року, що підви­щують ризик захворюваності. Аналізують сезонну захворюваність сукупного населення, а також вікових, професійних та інших груп населення і колективів. Відзначають місяці з максимальною і мінімаль­ною кількістю захворювань, початок і закінчення сезонного підйому, питому вагу захворювань, які реєструються в період підйому. Для ви­ключення випадковості у визначенні сезонності тривалість періоду, за який вона визначається, повинна становити декілька (3-5) років.

Під час аналізу річної динаміки захворюваності визначення часу ризику і причин, які його зумовлюють, дозволяє завчасно проводи­ти відповідні заходи, щоб домогтися зменшення рівня захворюванос­ті в місяці сезонного підйому.

Аналіз захворюваності по території визначається адміністратив­ними і географічними межами. Аналізують і порівнюють захворюва­ність на лікарських дільницях, в медичних об’єднаннях, районах, міс­­тах, областях, країнах. Інфекційні хвороби дихальних шляхів швид­ше поширюються в містах, ніж в селах. У містах більша щільність на­се­лення й інтенсивніше спілкування між людьми. Зоонозні хворо­би, якими люди заражуються від тварин, переважно зустрічаються в сіль­ський місцевості та на територіях природних осередків. З метою наоч­ного зображення й аналізу нерівномірності поширення інфекцій­них хвороб по території доцільно користуватися картограмою, на яку на­несено інтенсивні показники захворюваності або випадки за­-хво­рю­­ва­нь відповідно до місць реєстрації даної хвороби. Причинами нерів­номірності територіального поширення кишкових інфекцій мо­жуть бути несприятливий санітарний стан населеного пункту, наявність або відсутність харчових закладів, водопроводу і каналіза­ції, можли­вість інфікування продуктів у процесі їх транспортування, вироб­лен­ня і зберігання. Тому необхідно виявляти території ризику, тобто території, на яких соціальні і природні чинники зумовлюють висо­кий рівень захворюваності. Нерівномірність епідемічного про­цесу по території може залежати від об’єму та якості проведення про­фі­лак­тичних та протиепідемічних заходів та повноти реєстрації інфек­ційних хвороб. Для визначення причин такої нерівномірності доціль­но проводити на різних територіях аналіз багаторічної дина­міки за­хво­рюваності. Важливі висновки практичного характеру мож­на зро­бити з аналізу відомостей про джерела збудників інфекції, шля­хи передачі та епідемічні осередки на даній території. Наприк­лад, під час вивчення осередковості, звертають увагу на кількість осе­ред­ків з по­одинокими і множинними захворюваннями, показни­ки, які характе­ризують осередковість у квартирах, дитячих дошкіль­них закладах і школах. Зіставляють показники осередковості за низку років. Визна­чають такі показники осередковості:

Показник осередковості = число захворювань / число всіх осе­редків

Показник осередковості з множинними захворюваннями = число осередків з 2 і більше випадками / загальне число осередків х 100.

Для аналізу захворюваності в різних групах населення виділяють такі характеристики, як вік, професія, стать, умови життя, щепле­ність. Аналіз захворюваності за віком, професією та серед інших груп на­селення, а також в колективах проводиться за інтенсивними по­каз­никами на 1000, 10 тис., 100 тис. осіб даного віку, професії , тощо. Крім того, визначається питома вага захворюваності даної групи чи колективу в загальній захворюваності (екстенсивний показник). Найбільш значущою ознакою населення, з якою пов’язують можли­вість захворювання, є його віковий склад. Вікові групи виділяються відповідно до програми дослідження, метою якої є виявлення причин переважної захворюваності осіб певного віку. Наприклад, можли­вий розподіл населення на такі вікові групи: 0-1, 1-2, 3-6, 4-7, 7-14, 15-19, >19 років. Захворюваність у вікових групах свідчить про те, серед якої вікової групи найбільш ефективно діє той чи інший меха­нізм передачі збудника, наскільки ефективним є проведення імуно­про­філактики, які особливості життя та поведінки даного контин­ген­ту сприяють підвищенню захворюваності.

Групами ризику за професією при кишкових інфекціях є праців­ники підприємств із вироблення та переробки харчових продуктів, системи водопостачання, установ та закладів торгівлі, громадсько­го харчування.

У межах соціально-побутових груп населення виділяють колек­тиви ризику. Зокрема, це колективи дитячих дошкільних закладів та шкіл. В окремих колективах ризику може тривалий час спостеріга­ти­ся захворюваність на дихальні або кишкові інфекції. З метою вияв­лення причин захворюваності в різних колективах порівнюють, аналі­зують кількість осередків, які в них виникли, кіль­кість випадків у кожному осередку і, таким чином, встановлюють при­чини високої захворюваності в них. Виявлення груп і колективів ризику дозволяє встановлювати епідемічні причинно-наслідкові зв’яз­ки захворюва­ності в цих групах і колективах з чинниками ризику.

Інфекційні хвороби виявляються лікарем за місцем проживан­ня хворого чи на прийомі в поліклініці. На кожного хворого в день його виявлення поліклініка надсилає термінове повідомлення до епі­демічного відділу СЕС.

Епідеміологічне обстеження осередку проводить лікар-епідеміо­лог або його помічник. Метою епідеміологічного обсте­ження осе­редку є виявлення джерела інфекції, від якого відбулося за­раження і факторів та шляхів передачі збудника. Виділяють такі напрямки роботи в осередку:

· виявлення причин та умов виникнення осередку;

· розроблення і проведення протиепідемічних заходів для лікві­дації осередку;

· медичне спостереження за осередком;

· аналіз ефективності проведених заходів, спрямованих на лікві­дацію осередку.

Для виявлення причин та умов виникнення осередку використо­вують такі методи:

· опитування хворого (збирають епіданамнез);

· огляд осередку (санітарно-гігієнічні умови, комунальні умови, наявність паразитів, гризунів, тварин);

· проведення лабораторних досліджень (у хворого і контактних осіб);

· вивчення медичної документації про захворюваність на терито­­рії осередку за 1-4 тижні до виявлення хворого (щоб знайти джере­ло інфекції - перехворілого або носія).

Опитування проводять у формі бесіди, для чого необхідно знати особливості епідеміології даної інфекційної хвороби. Під час огляду осередку звертають увагу на ті його особливості, які мають значен­ня в епідеміології цієї хвороби: житлові умови, санітарний стан осе­редку, характер водопостачання. З метою виявлення збудника широ­ко використовують лабораторні методи (бактеріологічні, імуноло­гічні). Дані, отримані під час епідобстеження осередку, заносять до карти епідобстеження (облікова форма №35710), а результати обсте­­ження колективу оформ­ляють у вигляді акта. Усі матеріали епідоб­стеження аналізують і на їх основі формулюються висновки про при­чини виникнення осеред­ку і його орієнтовні межі. Із ураху­ванням особливостей епідосередку роз­робляється конкретний план його ліквідації за такими напрямками:

1) госпіталізація хворого або його ізоляція в домашніх умовах;

2) заходи щодо здорових осіб, які перебувають в осередку (лабо­ра­торне обстеження, профілактика, проведення спостереження діль­ничним персоналом);

3) дезінфекція, дезінсекція, дератизація.

Епідемічний осередок вважається ліквідованим, якщо протягом максимального інкубаційного періоду в осередку не виникли нові випадки захворювань і в ньому були проведені всі необхідні проти­епідемічні заходи. Розслідування спалаху чи епідемій має свої особ­ливості, оскільки в цьому разі протягом короткого періоду заражу­ється певна кількість людей. Визначають перші захворювання на початку епідемії, зростання кількості захворювань, пік епідемії та зни­ження захворюваності.

Спалах (епідемія) розслідується лікарем – епідеміологом, але у разі необхідності у ньому беруть участь також інші спеціалісти (інфек­ціоніст, бактеріолог, гігієніст).

Епідеміологічна значущість інфекції визначається ії поширеніс­тю, частотою реєстрації (вивчаються і зіставляються показники за­хворюваності, смертності, летальності), визначається тенденція епід­процесу, тривалість періоду епідемічного неблагополуччя, порівню­­ють­ся максимальні та мінімальні рівні захворюваності, вираховуєть­ся співвідношення маніфестних та безсимптомних форм.

Соціальна значущість інфекції пов’язана зі шкодою, яку вона завдає здоров’ю людей, і дезорганізуючим впливом захворюваності на різні форми життя і діяльності населення.
Економічна значущість інфекції


1. Яка які відмінності між інтенсивними та екстенсивними по­казниками?

2. У чому полягає різниця між аналітичними методами “випа­док-контроль” та “когортне дослідження”?

3. Які варіанти експериментальних досліджень в епідеміології ви знаєте?

4. Визначить поняття “епідеміологічна діагностика” та “ретро­спек­тив­ний епідеміологічний аналіз”.

5. До яких проявів епідемічного процесу відносяться циклічність, сезонність, епідемічна тенденція?

6. Яка кінцева мета ретроспективного епідеміологічного аналізу?

7. Як наочно можна представити багаторічну та річну динаміку захворюваності?

8. Яка мета епідеміологічного обстеження осередку?

9. На які ланки направлені протиепідемічні заходи в осередку?

10. Яка документація заповнюється в зв’язку з виявленням осе­редку інфекції?
3. ПРОТИЕПІДЕМІЧНІ ЗАХОДИ

Заходи, які направлені на профілактику інфекційних захворю­­вань, називають протиепідемічними заходами. Це вся сукупність науково обґрунтованих на даному етапі заходів, які запобігають розповсюдженню інфекційних захворювань серед окре­мих верств насе­­лення, зниження захворюваності сукупного насе­лен­ня, лікві­дацію окремих інфекцій.

Групування протиепідемічних заходів проводиться відповідно до 3-ох ланок епідемічного ланцюга за Л.В. Громашевським.

I. Заходи, які спрямовані на джерела інфекції:

- клініко-діагностичні

- лікувальні

- ізоляційні

- режимно-обмежувальні (обсервація, карантин)

- санітарно-ветеринарні

- дератизаційні

ІІ. Заходи, які спрямовані на переривання механізмів передачі збуд­ника:

- санітарно-гігієнічні

- дезінфекційні

- дезінсекційні

III. Заходи, які спрямованіназниженнясприйнятливостінаселення:

- вакцинопрофілактика

- імунокорекція

- екстрена профілактика

IV. Загальні заходи:

- лабораторні дослідження

- саносвітня робота

Для проведення протиепідемічних заходів необхідні спеціальні препарати, які називаються протиепідемічними середниками. До них належать: етіотропні середники для лікування, ратициди (для де­ра­ти­зації), дезінфектанти, інсектициди, акарициди, ларвіциди (се­ред­­­ни­ки для дезінсекції), імуномодулятори, вакцини і анатоксини, імунні сироватки, імуноглобуліни, бактеріофаги, антибіотики та серед­­ники екстреної профілактики.

За допомогою протиепідемічних заходів здійснюється вплив на епідемічний процес, зниження інфекційної захворюваності і навіть ліквідація деяких інфекцій.

Сформульовано поняття керованих і некерованих інфекцій.

Некеровані інфекції ті, до яких не розроблені ефективні проти­епі­демічні заходи.

Керовані – ті інфекції, захворюваність на які можна знижувати за допомогою науково обґрунтованих ефективних протиепідемічних заходів. Серед них виділені 2 основні групи: 1) інфекції, які регулю­ються засобами імунопрофілактики; 2) інфекції, які регулюються са­нітарно-гігієнічними заходами.

До І групи належать аерозольні антропонози, до ІІ групи – антропонози з фекально-оральним механізмом передачі.

3.1. Заходи щодо джерела інфекції. Дератизація

У системі протиепідемічних заходів особливе місце займають раннє виявлення інфекційних хворих і заразоносіів, підозрілих на інфекційне захворювання, їх своєчасна ізоляція. Єфективність цих заходів і медичної допомоги інфекційним хворих визначається пра­вильністю діагностики. Виявлення хворим відбувається за тероти­ріа­льною ознакою медичним персоналом поліклінік, мед­пунктів при зверненні хворих за медичною допомогою або активно (при спалахах та епідеміях) шляхом подвірних обходів, опитування і огляду населення або огляду та обстеженню контактних осіб (в осе­редках інфекції). Обов’язковій госпіталізації в інфекційний ста­ціонар підлягають всі хворі на особливо небезпечні інфекції і небез­печні інфекції за Наказом МОЗ України, а також носії збудників цих хвороб. Інші інфекційні хворі госпіталізуються за клінічними та епідемічними показаннями. Клінічними показаннями до госпі­талізації є тяжкі і ускладнені форми захворювання , високий ризик розвитку ускладнень і летальних наслідків (діти до року, особи стар­ші 65 років, наявність тяжких супутніх соматичних захворювань). Єпідемічними показаннями до госпіталізації може бути неможли­вість залишити хворого в місці його виявлення ( готель, гуртожи­ток, дитячий будинок, соматичні відділи лікарні та інші), наявність вдома дітей, які не хворіли на цю інфекцію , вагітних. Госпіталізації підлягають також особи із декретованого контингенту.

При масовому поступленні інфекційних хворих разгортають на базі інфекційної лікарні спеціалізований стаціонар, провізорний госпіталь для підозрілих хворих та ізолятор для контактних осіб (мо­жуть бути на базі інших стаціонарів, які перепрофілюються на час спалаху). При виникненні випадків особливо небезпечної хво­роби в осередку встановлюється карантин і обсервація. Карантин – це комп­лекс сурових адміністративних і медико-санітарних заходів, що за­побігають занесенню карантинних інфекцій на певну тери­торію і їх поширенню за межі епідемічних осередків цих інфекцій. Обсер­вація – це система обмежувальних заходів щодо медичного спостереження за ізольованими здоровими особами , які спілкувались з хворими на карантинні інфекції. Ці режимно-обмежувальні заходи призна­чаютья надзвичайною протиепідемічною комісією. Виписка інфек­цій­них хворих із стаціонару відбувається після клінічного і лабора­торного одужання, згідно з правилами виписки, які регламентують для кож­ної інфекціі терміни виписки і відсутність заразоносійства.

Профілактика зоонозних інфекцій забезпечується санітарно-ве­теринарними заходами. До цих заходів належать: виявлення, ізо­ляція або знищення хворих тварин, імунопрофілактика серед тва­рин, ветеринарно-санітарний нагляд за тваринницкими госпо­дарст­вами, за бойнями і підприємствами з переробки продуктів тварин­ництва. У природних осередках інфекцій здійснюються ре­жимно-об­межувальні заходи, щеплення людей і дератизація.

Дератизація - це комплекс заходів, які направлені на боротьбу із гризунами. Заходи поділяються на профілактичні та знищувальні. Профілактичні заходи складаються із загальносанітарних (підтрим­ка чистоти в приміщеннях і на територіях населених пунктів, своє­часне вивезення сміття, застосування герметичних сміттєзабірни­ків, закритих колодязів, зберігання продуктів харчування у закритій тарі), санітарно-технічних (попередження проникнення гризунів у житлові і господарські приміщення, на кораблі, у водопровід, венти­­ля­ційні ходи, каналізацію), агротехнічних (повне збирання врожаю, зимова оранка полів, захист заскиртованого сіна). Розрізняють міську і польову дератизацію. Міська дератизація - це систематична профі­лак­тична та винищувальна дератизація синантропних гризунів, яка проводиться протягом року на території населенного пункту та при­­­­лег­лих територіях. Дератизація в обов’язковому порядку здійс­­ню­­єть­ся в осередках чуми, туляремії, лептоспірозу, єрсиніозу, а та­кож за епідемічними показаннями - при сальмонельозі та інших зооноз­них інфекціях. Основні заходи польової дератизації направ­лені на бо­ротьбу з дикими гризунами, які є резервуаром збудників природно-осередкових інфекцій і носіями переносників- членисто­ногих. Знищу­­вальні заходи здійснюються за допомогою механічних, хімічних і біо­ло­гічних методів. Механічний метод застосовується для виловлю­вання гризунів спеціальними капканами, ловушками, давилками. Хімічний метод здійснюється шляхом отруєння гризунів ратицидами. Рати­циди можно застосовувати у вигляді отруєних при­над, обпилен­ня нор, ходів, стежок гризунів, газації трюмів кораблів, зерносховищ. В якості ратицидів використовують фосфід цинку, гліф­тор, фтораце­тамід, ратиндан, зоокумарин, крисид. Для газової дератизації засто­совують препарати синильної кислоти, хлорпікрин, сірчанистий ангід­рид, метил брому. Газація проводиться на морських суднах, в заліз­нич­них вагонах, елеваторах, зернових складах, хо­лодильниках, мли­нах. До біологічного методу відноситься застосу­вання патогенних для гризунів мікроорганізмів (бактерій , вірусів, грибків), найпрос­ті­ших і гельмінтів, природних ворогів гризунів – котів, сов, яструбів, лисиць та інших.

3.2. Специфічна профілактика

Специфічна профілактика або імунопрофілактика – це створен­ня несприйнятливості організму до інфекційних хвороб за допомо­гою біопрепаратів направленої (специфічної) дії.

За допомогою профілактичних щеплень можна значно знизити захворюваність серед населення і навіть ліквідувати деякі інфекції. Ліквідація інфекції як нозологічної форми забезпечується знищен­ням збудника як біологічного виду у глобальному масштабі. Видат­ним досягненням ВООЗ була ліквідація натуральної віспи, яка здійс­­нена шляхом масової імунізації населення земної кулі і регіо­на­ль­ною ліквідацією її в останніх ендемічних осередках.

Створення достатнього колективного імунітету дозволяє керу­ва­­ти епідемічним процесом. Під колективним імунітетом розуміють рівень імунітету, достатній для глибоких змін динаміки епідемічно­го процесу: прогресуючого зниження захворюваності до поодино­ких випадків, зняття періодичності епідемічних хвиль.

Про ступінь достатності колективного імунітету можна судити за вмістом антитіл, які нейтралізують вірус у сироватках крові ре­конвалесцентів. Титр 1:64 вважається високим, бо він виявляється у 83% осіб через невеликий проміжок часу після перенесеного по­ліомієліту. Імунітет колективу визначається рядом імунологічних показників, які можуть бути поділені на 2 групи: перші свідчать про потенційну готовність макроорганізму реагувати на патоген­ний збудник, інші – про наявність специфічного імунітету у окре­мих осіб колективу до даного вірусу чи мікроорганізму. За цією гру­пою показників визначають величину прошарку населення (ви­ражається у %), яка вже має рівень імунітету, достатній для захисту від конкретної інфекції. Колективний імунітет –це величина прошар­ку населення, яка має рівень імунітету, що може захистити від за­хворювання на певну інфекційну хворобу.

Знання імунологічної структури здорового населення служить науковою основою для розв’язання багатьох завдань епідеміології, що пов’язані з питаннями специфічної профілактики.

Засобами імунопрофілактики формується набутий штучний (активний і пасивний) імунітет (вакцини, сироватки). Активний іму­нітет має найважливіше значення, так як створює стійку несприй­нятливість на тривалий час.

Вакцинація – це створення штучного активного імунітету проти певних інфекційних хвороб за допомогою вакцин, у відповідь на введення яких організм активно виробляє антитіла. Вакцини поді­ля­ються на корпускулярні живі, корпускулярні убиті або інактиво­ва­ні, синтетичні, генно-інженерні, генетичні і анатоксини.

Для створення пасивного штучного імунітету використовують гомологічні, гетерологічні імуноглобуліни, сироватки, плазму (анти­бактеріальну).

Живі вакцини складаються із живих змінених збудників інфек­ційних захворювань (вакцинні штами), які втратили вірулентність, але зберегли імунотропні властивості. До них відносяться вакцини проти сибірки, туберкульозу, проти кору, паротиту, краснухи, чуми, туляремії, жовтої лихоманки, поліомієліту (ОПВ).

Живі вакцини є найбільш ефективними препаратами, оскільки після їх введення виробляється напружений і тривалий імунітет. Вакцинний штам мікробів повинен бути авірулентним, але імуно­генним і ареактивним.

Ослаблення вірулентності досягається шляхом:

- пасажу культури через несприйнятливих тварин, селекція мікро­організмів-мутантів;

- культивування в несприятливих умовах життя для даного мікро­організму;

- використання методів генної інженерії, результатом якої є ре­комбінанти із зниженою вірулентністю.

Для виготовлення корпускулярних інактивованих вакцин вико­ристовують мікроби, вбиті нагріванням, обробкою ацетоном, форма­ліном, карболовою кислотою. До них належать вакцини проти каш­люку, кліщового енцефаліту, черевного тифу, сказу, Ку-лихоманки, лептоспірозу, поліомієліту (ІПВ). Для їх виготовлення використо­вують штами з високою антигенністю та імуногенною активністю.

Анатоксини – виготовляють шляхом тривалої обробки екзото­ксинів 0,3-0,4% підігрітим розчином формаліну. Широке застосу­вання мають анатоксини: дифтерійний, правцевий, ботуліновий, стафілококовий, газової гангрени, холерний.

Анатоксини викликають антитоксичний гуморальний імунітет, який нейтралізує дію токсину, але не зумовлює клітинної резистент­ності (не дають антимікробного імунітету). Тому діти, навіть якісно щеп­лені, при зараженні не хворіють, але можуть бути носіями збуд­ника. Цим пояснюється здорове носійство коринебактерій дифтерії на фоні масової імунізації. На відміну від анатоксинів, живі вакцини не до­пускають формування так званого “здорового” носійства і спри­яють припиненню циркуляції збудника серед населення.

Перспективними щодо зниження поствакцинальних ускладнень є отримання хімічних вакцин, які виготовляються за допомогою хі­мічного синтезу – в них більш висока концентрація специфічного антигену й незначний вміст сторонніх домішок (черевнотифозна, па­ратифозна, менінгококова).

Нині успішно впроваджується технологія виготовлення субві­ріон­них (субодиничних глікопротеїдних та рибосомних вакцин) син­тетичних вакцин проти ВГВ, грипу – це препарати нового типу, отри­мання яких проводиться за допомогою синтезу структур, моделю­ючих природні антигени, створюються штучні генетичні антигени.

Пасивна імунізація проводиться за допомогою сироваток і іму­ноглобулінів, коли вводяться специфічні антитіла, які одержують із крові людини або гіперімунізованої тварини. Застосовуються: нор­­маль­ний людський імуноглобулін, протиправцевий людський імуно­глобулін (ППЛІ), протистафілококовий, проти ГА. Це гомогенні імуноглобуліни. Гетерогенні імуноглобуліни і сироватки: протилеп­­тоспірозний імуноглобулін, протидифтерійна, протиботулінова, про­­типравцева сироватки.

Є планові щеплення і за епідпоказаннями. Планові поділяються на загальні і вибіркові (селективні).

Планові масові щеплення проводяться згідно із календарем щеп­лень, який затверджується МОЗ України, всьому населенню, яке до­сягло відповідного віку і за відсутності протипоказань.

Наказ МОЗ України №48 від 3.02.2006р. «Про порядок прове­дення профілактичних щеплень в Україні» зареєстровано в Мініс­терстві юстиції України 2 червня 2006 року за №665/12539.

До календаря щеплень включено чотири розділи: щеплення за віком, щеплення, які проводяться на ендемічних та ензоотичних те­риторіях і за епідемічними показаннями, рекомендовані щеплення, щеплення за станом здоров’я.

Щеплення за віком від народження дитини:

- 1 день – гепатит В

- 3-7 день – туберкульоз

- 1 місяць - гепатит В

- 3 місяці – дифтерія, кашлюк, правець, поліомієліт (ІПВ), гемо­фільна інфекція

- 4 місяці – дифтерія, кашлюк, правець, поліомієліт (ІПВ), гемо­фільна інфекція

- 5 місяців - дифтерія, кашлюк, правець, поліомієліт (ОПВ), гемо­­фільна інфекція

- 6 місяців – гепатит В

- 12 місяців – кір, краснуха, паротит

- 18 місяців – дифтерія, кашлюк, правець, поліомієліт (ОПВ), гемо­фільна інфекція

- 6 років – дифтерія, правець, поліомієліт (ОПВ), кір, краснуха, паротит

- 7 років – туберкульоз

- 14 років – туберкульоз, дифтерія, правець, поліомієліт (ОПВ)

- 15 років – краснуха (дівчата), паротит (хлопці)

- 18 років – дифтерія, правець

- дорослі – дифтерія, правець

Щепленню проти туберкульозу підлягають усі новонароджені, що не мають до цього протипоказань. Щеплення проводиться вакци­ною БЦЖ. Для вакцинації недоношених дітей з масою тіла менше 2000 г необхідно застосовувати вакцину із зменшеним вмістом анти­гену - БЦЖ-М. Щеплення для профілактики туберкульозу не прово­дять в один день з іншими щепленнями. Діти, які не були щеплені в по­ло­го­вому будинку з будь-яких причин, підлягають обов‘язковій вак­цинації в дитячих поліклініках. Для щеплення дітей, не щепле­них у пологовому будинку через наявність медичних протипоказів, необ­хідно застосовувати вакцину БЦЖ-М або половинну дозу вак­цини БЦЖ. Після виповнення дитині двомісячного віку перед вико­нан­ням щеплення БЦЖ слід провести пробу Манту. Щеплення здійс­­нюється при негативному результаті проби. Ревакцинації проти ту­беркульозу підлягають діти у віці 7 та 14 років з негативним резу­льтатом проби Манту. При відсутності поствакцинального (БЦЖ) рубчика дітям з негативною реакцією на пробу Манту слід здійсню­вати додаткове щеплення через 2 роки після вакцинації БЦЖ. Проба Манту проводиться щороку з 2 ТО.

Вакцинації для профілактики гепатиту В підлягають усі ново­народжені, вакцинація проводиться моновалентною вакциною. Якщо мати новонародженого HBsAg - негативна, що докумен­тально підтверджено, можливо розпочати вакцинацію дитини про­тя­гом перших місяців життя або ж поєднати з щепленням проти каш­люку, дифтерії, правця, поліомієліту. У разі поєднання імунізації із щепленням проти кашлюку, дифтерії, правця, поліомієліту реко­мен­дуються схеми: 3-4-5-18 міс. життя або : 3-4-9 міс. життя. Якщо мати новонародженого HBsAg “+”, дитину щеплять за схемою (перша доба життя)-1-6 місяців. Перша доза вводиться у перші 12 годин жит­тя дитини незалежно від маси тіла. Разом з вакцинацією, але не піз­ніше 1-го тижня життя, в іншу ділянку тіла необхідно вводити специ­фічний імуноглобулін проти гепатиту В з розрахунку 40 МО/кг маси тіла та не менше 100 МО. Якщо маса новонародженої дитини <2000 грам, вакцинація проводиться обов’язково, але введена доза вакцини не зараховується як доза первинної імунізації; при досяг­ненні дитиною віку 1 місяця вакцинація має бути проведена серією із трьох доз вакцин 0-1-6 (0-дата першого введення вакцини, міні­мальний інтервал між першим та другим щепленнями - 1місяць, другим та третім щепленнями - 5 місяців). Якщо у матері новонарод­женого з HBsAg невизначений HBsAg статус, щеплення дитини проводиться обов’язково в перші 12 годин життя з одночасним до­слід­женням статусу матері за HBsAg. У разі отримання позитив­ного результату у матері профілактика гепатиту В проводиться, як у випадку щеплення новонародженої дитини від HBsAg “+” матері. Для вакцинації дітей та дорослих поза календарем щеплень проти гепатиту В рекомендовано використовувати схему 0, 1, 6 місяців.

Щеплення для профілактики дифтерії, правця та кашлюку за віком у 3,4 та 5 місяців проводиться кашлюково - дифтерійно - прав­цевою вакциною - АКДП. Інтервал між першим і другим, другим і третім щепленнями АКДП вакциною дорівнює 30 днів. Інтервал між третім і четвертим щепленням повинен становити не менше 12 місяців.Перша ревакцинація у 18 місяців проводиться вакциною з ацелюлярним кашлюковим компонентом - АаКДП. АаКДП вико­ристовується для подальшого щеплення дітям, які мали післявакци­нальні ускладнення на попередні щеплення АКДП, а також для про­ведення усіх щеплень дітям з високим ризиком розвитку післявак­цинальних ускладнень за висновком вакцинальної комісії або ди­тячого імунолога. Для профілактики дифтерії, правця, кашлюку, по­­ліо­мієліту, гепатиту В та інфекцій, які викликаються бактеріями Hae­mophilus influenze типу b (далі - Hib), можна використовувати комбіновані вакцини (із різними варіантами комбінацій антигенів), які зареєстровані в Україні. Щеплення дітей до 4 років поза стро­ками календаря призначаються лікарем з такого розрахунку, щоб дитина встигла одержати чотириразову імунізацію АКДП до 3 років 11 місяців і 29 днів. Першу ревакцинацію проти дифтерії та правця (у 6 років) проводять анатоксином дифтерійно - правцевим - АДП, другу (у 14 років) та третю (у 18 років) – анатоксином дифтерійно - правцевим із зменшеним вмістом антигену - АДП-М. Дітям, щеп­леним проти правця з приводу травми правцевим анатоксином - АП протягом останніх двох років, чергову ревакцинацію проводять лише проти дифтерії анатоксином дифтерійним із зменшеним вміс­том антигену - АД-М. Дітей у віці до 5 років 11 місяців 29 днів, які перехворіли на кашлюк, щеплять АДП. Вакцинація проводиться триразово з інтервалом між першим і другим щепленням 30 днів, між другим і третім – 9-12 місяців.

Першу планову ревакцинацію дорослих за віком та епідпока­зами, які раніше були щеплені, треба здійснювати АД-М з інтерва­лом 5 років після останнього щеплення. Подальші планові ревакцина­ції дорослих проводяться з мінімальним інтервалом 10 років АДП-М від попереднього щеплення АДП-М. Підліткам та дорослим, які ра­­­ніше не були щеплені або не мають даних щодо імунізації, прово­дять щеплення АДП-М триразово (інтервал між першим і другим щеп­­леннями має становити 30-45 днів, між другим і третім – 6-12 мі­сяців). Ревакцинація підлітків (які щеплюються поза схемою) здійс­нюється з мінімальним інтервалом 3 роки після останнього щеплення для профілактики дифтерії та правця. Для активної імунізації проти правця осіб старше 60 років, не щеплених останні 10 років, слід вико­ристовувати скорочену схему вакцинації (одноразове щеплення АП у подвійній дозі - 20 оз/мл, з обов’язковою ревакцинацією через 12 мі­ся­ців дозою 10 оз/мл) та надалі кожні 10 років без обмеження віку.

Інактивована вакцина для профілактики поліомієліту (ІПВ) за­стосовується для перших двох щеплень, а при протипоказах до вве­дення оральної поліомієлітної вакцини (ОПВ) - для усіх наступ­них щеплень за календарем. Вакцина ОПВ застосовується для 3-6-го щеп­лень (третьої вакцинації та вікової ревакцинації) при відсутнос­ті протипоказань до ОПВ. Після щеплення ОПВ пропонується обме­жити ін‘єкції, парентеральні втручання, планові операції протягом 40 днів, виключити контакт з хворими та ВІЛ-інфікованими.

Вакцинація для профілактики Hib - інфекції, може проводитись моновакцинами та комбінованими вакцинами, що містять Hib-компонент. У разі використання Hib-вакцини та АКДП різних вироб­­ників вакцини вводяться в різні ділянки тіла. Бажано використову­вати комбіновані вакцини з Hib-компонентом для первинної вак­цинації.

Вакцинація для профілактики кору, епідемічного паротиту та краснухи проводиться комбінованою вакциною (далі - КПК) у віці 12 місяців. Друге щеплення для профілактики кору, паротиту та крас­нухи проводять дітям у віці 6 років. Дітям, що не були вакциновані проти кору, паротиту чи краснухи за віком у 12 місяців та в 6 років, щеплення можна починати у будь-якому віці до18 років. У цьому ви­падку дитина має отримати 2 дози з дотриманням між ними міні­маль­ного інтервалу. Дітям у віці 15 років, які отримали 1 або 2 щеп­лен­ня проти кору, але не вакциновані проти епідпаротиту й краснухи і не хворіли на зазначені інфекції, проводиться планове щеплення проти епідпаротиту (хлопці) або проти краснухи (дівчата). Особи старші 18 років, які не були раніше вакциновані проти зазначених інфекцій, можуть бути щеплені однією дозою за епідемічними пока­зами в будь - якому віці до 30 років. Перенесене захворювання на кір, епіде­мічний паротит чи краснуху не є протипоказами до щеп­лення три­вакциною. Якщо в анамнезі перенесені дві з названих хвороб, щеп­лення треба проводити моновакциною проти тієї ін­фек­ції, на яку дитина не хворіла. Робити достовірні висновки про імунність дити­ни можна тільки за результатами серологічних дослід­жень: при наяв­ності антитіл класу IgG до відповідного вірусу особа вважається імун­ною. Жінки дітородного віку, що не хворіли на крас­нуху і не були проти неї щеплені, можуть отримувати індиві­дуальні щеплен­ня за власним бажанням згідно з інструкцією до вакцин.

При вирішенні питання про щеплення дітей з порушенням ка­лен­даря щеплення, дітей, які прибули з-за кордону, необхідно до­тримуватись мінімальних інтервалів.

При необхідності лікар має право ввести всі вакцини, анатокси­ни, що показані за планом (окрім БЦЖ), за одне відвідування ме­дич­ного закладу, проводячи ін’єкції у різні ділянки тіла. В іншому випадку лікар планує такі щеплення з урахуванням мінімальних інтервалів між вакцинами, анатоксинами та з урахуванням поєд­нання вакцин проти різних інфекційних хвороб.

Селективні щеплення проводяться окремим групам населення за професійною ознакою, військовослужбовцям, населенню при­род­них осередків і на ендемічних територіях, за епідемічними пока­заннями. За епідемічними показаннями щеплення проводяться при загрозі заносу, завозу, поширення певних важких інфекцій на обме­же­ній території в певних групах населення або терміново в осе­редках, або у осіб ймовірно інфікованих. При цьому ефективність вак­цинації буде достатня, якщо вона буде проведена в стислі термі­ни і масово. Велике значення має повнота охоплення населення. Світо­вий досвід вакцинної профілактики свідчить, що при імунізації 90-95% сприйнятливого населення циркуляція збудника припиняється. Ця проблема залишається актуальною. Недостатнє охоплення насе­­лен­ня плановими щепленнями зумовлене значними медичними від­веденнями, тимчасовими протипоказими. У період епідемії диф­те­­рії на Україні 1992-1995 рр. спеціальним наказом були скорочені до мінімуму протипокази до щеплень. З іншої сторони щеплення в період будь-якого захворювання та реконвалесценції не до­сягає імунологічного ефекту, може давати поствакцинальні усклад­нення. Будь які щеплення повинні проводитись тільки здоровим людям.
Табл.3.1. Щеплення, які проводять на ендемічних та ензоотичних територіях і за епідеміологічними показаннями













































1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

перейти в каталог файлов


связь с админом