Главная страница
qrcode

від вступу до додатків (вся робота). Вступ актуальність дослідження


Скачать 293.71 Kb.
НазваниеВступ актуальність дослідження
Дата18.09.2019
Размер293.71 Kb.
Формат файлаdocx
Имя файлавід вступу до додатків (вся робота).docx
ТипДокументы
#157596
страница1 из 9
Каталог
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


ВСТУП
Актуальність дослідження.
Це – третя, заключна епоха життя, котра неоднозначно оцінюється науковцями і суспільством. Епоха втрат, проблем, хвороб, але й епоха цілісного функціонування особистості. Адже, поряд з обмеженням життєдіяльності організму, зі згортанням його окремих функцій, зниженням адаптаційних психофізіологічних можливостей, з’являються нові функції, механізми, можливості, які забезпечують пристосування людини до нової ситуації.

Пізня дорослість може охоплювати досить тривалий віковий період, який не є однорідним. Тому її поділяють на кілька стадій, не завжди визначаючи хронологічні межі кожної. У вітчизняній науці прийнято розрізняти похилий вік, старечий вік і вік довгожителя.



Тривалий час у вітчизняних наукових роботах, що присвячені вивченню старості, увага акцентувалася на біологічних і соціальних аспектах. Психологічні особливості осіб похилого віку досліджувалися
М. Д. Александровою, Б. Г. Ананьєвим та ін. в контексті вивчення закономірностей психічного розвитку особистості; періодизацією старості займалися О. Г. Лідерс, В. Ф. Моргун, М. С. Пряжніков та ін. Психологічні механізми старіння розглядали В. В. Безруков, Т. Д. Марцинковська,
В. В. Фролькіс та ін.

Наближалися до вивчення психології особистості в похилому віці
Е. Еріксон, який описував кризу старості, С. Д. Максименко, котрий інтерпретував смисл життя людей цього віку, М. Л. Смульсон, яка окреслила механізми, умови позитивного розвитку особистості, новоутворення людей літнього віку. Духовний розвиток літніх людей цікавив І. Д. Беха,
Т. Р. Джонсона, Е. О. Помиткіна.

Соціальні питання старіння та старості, зокрема, що пов’язані з адаптацією до нових умов, розглядали К. Висьневська-Рошковська,
Р. С. Яцемирська та ін., з адаптацією до статусу пенсіонера – М. Я. Сонін,
В. Д. Шапіро та ін.

Однак мало досліджуваними залишилися актуальні аспекти потреб людей похилого віку, а саме спілкування літніх осіб. Досить гостро в цьому віці постають такі проблеми, як: самотність через смерть чоловіка (дружини), близьких друзів або через зменшення кількості контактів з дітьми та онуками; виникнення бар’єрів у стосунках із представниками молодших поколінь.

Отже, соціальна та психологічна значущість проблеми, а також її недостатнє вивчення зумовили вибір теми нашого дослідження – «Вивчення потреб особистості у похилому віці»

Мета магістерської роботи полягає у аналізі вивчення потреб особистості у похилому віці.

Об'єкт дослідження: Особистість у похилому віці.

Предмет дослідження є вивчення потреб людей похилого віку

Відповідно до сформульованої мети визначено завдання дослідження:

1. Проаналізувати теоретичні підходи до проблеми вивчення потреб людей похилого віку.

2. Охарактеризувати особливості особистості в похилому віці.

3. Дослідити та експериментально перевірити
Для вирішення поставлених завдань було використано комплекс взаємодоповнюючих методів дослідження: 1) теоретичних–порівняння, узагальнення, систематизація наукових досліджень, пов’язаних із психологічними особливостями потреб людей похилого віку та інш.;
2) імпіричних – спостереження, усного та письмового опитування (бесіда, анкетування), методики: «Потреба у досягненнях» (автори – Ю.М.Орлов, В.І.Шкуркін і Л.П.Орлов); «Вивчення потреби в спілкуванні»,
База дослідження: В дослідженні брали участь 30 осіб які дали згоду і проявили активну участь в ньому (вибірка формувалася випадковим чином), віком від 55 років, з них 20 жінок і 10 чоловіків котрі проживають на території Борщагівського району міста Києва.

Практична значущість отриманих результатів полягає у формулюванні рекомендацій щодо покращення переживання самотності людьми похилого віку та десять порад для тих, хто хоче зберегти активне довголіття, міцне здоров'я і ясний розум на довгі роки від провідних українських експертів, які досліджують механізми старіння і фактори, що впливають на тривалість життя населення.

Структура роботи. Магістерська робота складається зі вступу, трьох розділів, 9 додатків. Загальний обсяг роботи 113 сторінок і містить 6 рисунків та 4 таблиці. Список використаних джерел налічує 70 найменувань.



1.1. Психологія людей похилого віку

Дослідницький інтерес до психологічних проблем старіння пов’язаний з демографічними змінами у сучасному світі, що виражаються в тенденції до збільшення населення літнього і старечого віку. Основними факторами даного процесу виступають скорочення народжуваності і загальне збільшення тривалості життя (зокрема, у високорозвинених країнах).

Так, у порівнянні з кінцем XVIII сторіччя, у XXI столітті смертність серед осіб 50-60 років скоротилася в чотири рази, а смертність серед осіб у віці 70 років зменшилася в два рази.

Старість являє собою заключний період людського життя, початок якого звичайно зв’язують з поступовим відходом людини від участі в продуктивному житті суспільства. Точне хронологічне визначення границь старості (тобто визначення вікової межі між зрілістю і старістю) не є можливим через значні індивідуальні розходження в прояві ознак старіння. Останні у свою чергу, виражаються в поступовому ослабленні усіх функцій організму людини і пов’язані з цілим комплексом соціально-економічних, біологічних і психологічних причин.

Цій темі присвячено багато різних матеріалів — теоретичних, методичних, дослідницьких, але тема залишається невичерпною і актуальною.

Процес старіння є генетично запрограмованим процесом, що супроводжується певними віковими змінами в організмі. В цей період життя людини відбувається поступове ослаблення діяльності організму, зниження сили і рухливості психічних процесів, що знаходяться в тісному зв’язку з фактором фізичного здоров’я. Літні люди не такі сильні і не такі здатні, як в молоді роки, витримувати тривалі фізичні та нервові навантаження, загальний запас енергії у них стає менше. Різного роду зміни людини як індивіда, що відбуваються в похилому і старечому віці, спрямовані на те, щоб актуалізувати потенційні, резервні можливості, накопичені в організмі в період росту, зрілості та пізнього онтогенезу. Подальші зміни в період геронтогенезу залежать від ступеня зрілості конкретної людини як особистості і суб’єкта діяльності.

Сучасна геронтологія припускає, що видова тривалість життя людини знаходиться в межах 90 років. При цьому згідно регуляторно-адаптаційної теорії старіння, життєздатність і тривалість життя людини визначаються взаємодією двох основних різноспрямованих процесів: з одного боку це старіння, з іншого боку це компенсаторний механізм вікової адаптації організму, стабілізуючий його життєздатність, що уповільнює старіння і збільшує тривалість життя.

З віком відбуваються суттєві функціональні та структурні зміни організму, що мають індивідуальні відмінності. При цьому одні індивідууми відчувають себе старшими за свій вік, а інші — молодшими. Мова йде не стільки про зовнішні ознаки, скільки про фізіологічні, анатомічні та психологічні прояви старіння.

Процес старіння визначається співвідношенням між низкою внутрішніх і зовнішніх факторів.

До внутрішніх факторів належать особливості організації хромосом і реалізації закладеного генотипу, своєрідність обміну речовин, нейроендокринної регуляції, що забезпечує активність, перш за все, головного мозку, серцево—судинної та дихальної систем, стійкість імунологічного статусу. Ці внутрішні фактори сприяють найбільш успішній вікової адаптації організму до мінливих умов життя.

До зовнішніх чинників належить спосіб життя, фізична активність, характер, шкідливі звички, стреси.

Період геронтогенезу, відповідно до міжнародної класифікації, починається з 60 років у чоловіків і з 55 років — у жінок. Але, наприклад, Г.С. Абрамова пропонує наступний варіант хронології: незалежно від статі зрілість починається з 36 років і триває до 50 років, похилий вік триває — з 51 року до 65 років і старість починається після 65 років [3]. Старість є підсумком усього життєвого шляху людини. У цей період посилюється дія онтогенетичних законів гетерохроності, нерівномірності, стабіальності, що, у свою чергу, означає наростання суперечливості у розвитку різних підструктур в психіці людини. Е. Еріксон вважав, що особистість у старості є як продуктом більш ранньої поведінки, так і поточної ситуації. Він розглядав фінальну стадію розвитку як процес пошуків, при якій в кінцевій консолідації смерть втрачає свою гостроту.

Дві тисячі років тому римлянин Марк Туллій Цицерон у філософському трактаті про старість змалював переваги старості. Цицерон назвав інтереси розуму та гідні властивості характеру найкращою зброєю проти старості. Він відкидав чотири головні звинувачення проти старості: перше — нібито вона перешкоджає діяльності; друге — ніби вона послаблює тіло; третє — ніби вона позбавляє людину мало не всіх насолод; четверте — що вона наближає людину до смерті.

Період зрілості за віком, за станом духу людини, названий був стародавніми греками часом «акме», що означало вершину, високу ступінь чого-небудь, момент найбільшого розквіту людської особистості, «тотожності собі».

Ф. Гезе виділяє три типи людей похилого і старечого віку:
негативісти, що заперечують у себе ознаки старості;
  • екстравертовані, які визнають настання старості через зовнішні явища та шляхом спостереження за змінами;
  • інтровертовані, для яких характерне гостре внутрішнє переживання процесу старіння.
    І.С. Кон виділяє наступні соціально — психологічні типи в старості:
    літні люди, що продовжують цікавитися громадським життям, вихованням молодого покоління, живуть активним повноцінним життям;
  • літні люди, що займаються справами, на які у них раніше не було
    часу;
  • літні люди, що знаходять головне застосування своїх сил в сім’ї;
  • літні люди, сенсом життя яких стає турбота про власне здоров’я [29].
    Поряд з благополучними соціально – психологічними типами в старості, І.С. Кон звертає увагу також на негативні типи:
    агресивні старі буркуни, незадоволені всім і вся, що не розкрили свій потенціал;
  • розчаровані в собі та власному житті, самотні й сумні невдахи.
    Зміст актуальних переживань літніх людей сприяє здійсненню внутрішнього діалогу, який ґрунтується на усвідомленні концепції життя і власної Я — концепції. Створення особистого ставлення до тлінності існування — це одне із завдань особистісного розвитку людини в цьому віці.

    Основними стресами людей похилого та старечого віку можна вважати відсутність чіткого життєвого ритму, звуження сфери спілкування, відхід від активної трудової діяльності. Найбільш сильним стресом в старості є самотність особливо для людини, що живе довго. Неоднорідність і складність почуття самотності виражається в тому, що стара людина, з одного боку, відчуває збільшення розриву з оточуючими, боїться самотнього способу життя, з іншого боку, вона прагне відгородитися від оточуючих, захистити свій світ від вторгнення сторонніх.

    Розглянемо ці аспекти більш докладно.

    Припинення трудової діяльності зумовлює підвищення тривожності, погіршення самопочуття і певне падіння соціального статусу. Якщо літня людина, вийшовши на пенсію, не налагодить нових аспектів для застосування своїх сил, то відбувається поступове звуження кола інтересів, зосередження на своєму внутрішньому світі, зниження здатності до спілкування; все це призводить до емоційної кризи.

    Саме в цьому віці відбувається втрата друзів і рідних. Ідуть з життя старі друзі, діти починають жити своїм життям, часто окремо від літніх батьків. Всі ці моменти можуть приректи людину похилого віку на самотність. Вона позбавляється можливості спілкування, посильної допомоги, постійного руху і дії. Байдужість до себе і навколишнього світу згубно впливає на літню людину. Відсутність соціальних контактів веде до зниження життєвого інтересу.

    Люди похилого віку особливо чутливі до прояву уваги і турботи. Як наслідок — зростає роль дружби. У цьому віці особливо зростає потреба в спілкуванні з друзями. Часто балакучість і деяка нав’язливість свідчать про брак спілкування. Старих друзів не залишилося, рідні живуть окремо та й всі розповіді вже знають напам’ять. Погіршується здатність особистісних контактів, можливості встановлення соціальних зв’язків. Через зниження емоційного забарвлення у спілкуванні, посилюється роль стереотипів і навичок спілкування, накопичених в життєвому досвіді, що веде до стандартизації спілкування в звичайних умовах. До вікових змін можна віднести підвищену серйозність до всього, образливість. Невпевненість у своїх силах породжує тривожність та недовірливість [31].

    Бездіяльність і пасивність призводять до пригніченості та нудьги. У такому стані підкреслюються негативні риси характеру — консерватизм, переоцінка минулого, прагнення повчати, буркотливість, егоцентризм, недовірливість. Щоб цього не сталося, літній людині необхідно робити зусилля над собою, не давати волі негативним емоціям, брати відповідальність за своє життя і свій стан на себе, а не перекладати її на рідних і близьких, прагнути самому шукати нові інтереси і проявляти себе в новій якості. Чітке усвідомлення можливих змін — вже є шлях до їх подолання.

    Ще одним проявом літніх людей є постійні скарги на хвороби. Зростає попит на медичну допомогу, особливо медикаментозну. Наслідком органічних захворювань стають помилкові установки, незадоволені амбіції, емоційні стреси. Однак характер багатьох захворювань носить психологічний відтінок. Деякі люди похилого віку симулюють своїм станом, щоб привернути увагу близьких, бажаючи бути в центрі уваги. Через це виникає проблема кордонів психічної реальності у літніх людей, що в свою чергу призводить до появи досить поширеного явища, так званого «синдрому мученика», коли людина, що страждає від хвороб, реальних і уявних, включає у свої болісні переживання всіх навколо себе. Е.Берн називає це явище «сценарієм Сізіфа». Найчастіше це буває з самотніми старіючими жінками, які намагаються всіма силами впливати на життя своїх дорослих дітей. Людям похилого віку край необхідна належна увага, а головне розуміння їх фізичного та психологічного стану, з боку молодшого покоління [8].

    Стійким протиставленням процесу старіння є творча робота. Творчість передбачає виражене в максимальному ступені єдність особистості і суб’єкта діяльності. Творча особистість орієнтована на вклад, корисний не окремим групам, а суспільству в цілому і чим масштабніше особистість, тим більшою мірою виражена її орієнтація на майбутнє. Творча діяльність виступає в якості чинника не тільки психологічного та соціального, але й біологічного довголіття.

    Поряд з процесами старіння, в організмі людини розвиваються пристосувальні психологічні механізми, завдяки яким повноцінна діяльність може тривати аж до глибокої старості. Для оптимального розвитку компенсаторних механізмів потрібно, насамперед, виробити нові установки і орієнтувати себе на нові цілі. Відзначимо, що інтелектуальні здібності на початку старості не тільки не слабшають, але навіть удосконалюються. Ослаблення інтелекту з віком проявляється в певному уповільненні сприйняття, зменшенні об’єктивності мислення та суджень. Це пов’язано не тільки з фізіологічними змінами, а й зі зміною способу життя. У старості шлях збереження інтелекту пов’язаний з підтримкою активної взаємодії із соціальним середовищем, спілкуванням із різними людьми.

    При обстеженні пам’яті в осіб у віці 70 — 90 років виявилося наступне: особливо страждає механічне запам’ятовування; найкраще зберігається логічна пам’ять, образна пам’ять слабшає більше, ніж смислова, але при цьому образне запам’ятовування зберігається краще.

    Необхідно полегшувати людям похилого віку адаптацію до життєвих змін, так як можливість пристосовуватися до нових умов з віком зменшується. Потужним емоційним стимулятором для літньої людини є усвідомлення своєї корисності та значущості у колі сім’ї. Коли це не відчувається, то люди похилого віку схильні вважати свої особисті і соціальні проблеми нерозв’язними. Головною причиною цього є відсутність позитивних емоцій. Люди похилого віку можуть і повинні бути для молоді джерелом життєвої філософії. Це спілкування не заміниш нічим, так як в процесі такого спілкування здійснюється зв’язок часів, без якого неможливе саме знання про сутність життя в будь-якому віці, про життя як явище нескінченне.

    Сімейне життя у людей похилого віку стає зворушливим, знаків уваги один до одного в подружжя стає більше. Нормальні сім’ї в старості набувають абсолютно бездоганну якість — подружжя стають схожі один на одного. Найпотужніший стресовий фактор — це смерть близької людини. Перенести її вдається не кожному. Вміння перенести смерть близької людини досягається за рахунок дотриманням правил і ритуалів побудови відносин з оточуючими. Саме вони повинні допомогти людині пережити гіркоту втрати. Якщо ж людина замикається у своїх сумних переживаннях, зовні виявляючи їх в похмурій пригніченості, це призводить до того, що захворює сама, підтримуючи в собі стан стресу і ранить навколишніх людей.

    Не менш стресовим чинником є думка літньої людини про свою смерть. Її лякає невідоме, небажання залишати своїх близьких улюблених людей. Старі люди зазвичай говорять про свою смерть, частіше ніж молоді. У них з’являється більше часу для роздумів, вони можуть оцінити своє життя з висоти своїх років. Чим менше у літньої людини часу йде на практичне застосування своїх сил і енергії, тим більше вона розмірковує. Роздуми стосуються, в тому числі і страху смерті. Страх смерті приходить до тих людей, які оцінюють своє життя негативно, бачать в ній в основному негативні моменти. Це пригноблені, пригнічені люди, котрі не вміють радіти і приносити радість іншим.

    Щоб уникнути цього переживання та інших стресових ситуацій необхідно дбайливе збереження сталих звичок та їх неухильне виконання, що вселяє людині спокій і відчуття непорушності буття.

    Психічна старість і немічність фізична – це не одне і теж. Ніщо так не руйнує людину, як усвідомлення того, що вона вимкнена із життя, відсутність майбутнього. Все, що раніше здавалося головним і необхідним у старості втрачає свій сенс. Люди похилого віку намагаються створити зі своєї юності щось на кшталт втраченого раю, переживаючи або шкодуючи про неї. Постійно перебуваючи в минулому, людина втрачає майбутнє, перестає розвиватися як особистість. Але якщо літня людина пов’язує свої радості з майбутнім своїх дітей, внуків або учнів, то вона зберігає собі перспективу розвитку як особистості, а разом з тим і духовну молодості.

    Досить широко у літературі з психології підтримується класифікація, яку запропонувала Д.Б. Бромлей, що виділяє п’ять типів пристосування особистості до старості:

    1) Конструктивне ставлення людини до старості, при якому літні і старі люди внутрішньо врівноважені, мають гарний настрій, задоволені емоційними контактами з оточуючими людьми. Вони в міру критичні по відношенню до себе і разом з тим досить терпимо ставляться до інших, до їх можливих недоліків. Не драматизують закінчення професійної діяльності, оптимістично ставляться до життя, а можливість смерті трактують як природну подію, що не викликає печалі і страху. Не переживши в минулому занадто багато травм і потрясінь, вони не виявляють ні агресії, ні пригніченості, мають живі інтереси і постійні плани на майбутнє. Завдяки своєму позитивному життєвому балансу вони з упевненістю розраховують на допомогу оточуючих. Самооцінка цієї групи літніх і старих людей досить висока.

    2) Відношення залежності, коли людина літнього чи похилого віку залежна від подружнього партнера або від своєї дитини, не має надто високих життєвих претензій і завдяки цьому охоче йде з професійного середовища. Сімейна середовище забезпечує їй відчуття безпеки, допомагає підтримувати внутрішню гармонію, емоційну рівновагу, не відчувати ні ворожості, ні страху.

    3) Оборонне ставлення, для якого характерні перебільшена емоційна стриманість, деяка прямолінійність у своїх вчинках і звичках, прагнення до «самозабезпеченості» і неохоче прийняття допомоги від інших людей. Люди даного типу пристосування до старості уникають висловлювати власну думку, насилу діляться своїми сумнівами, проблемами. Оборонну позицію займають іноді по відношенню до всієї сім’ї: якщо навіть є якісь претензії та скарги на адресу родини, вони їх не висловлюють. Захисним механізмом, який вони використовують проти відчуття страху смерті та знедоленості є їх активність «через силу», постійне «підживлення» зовнішніми діями.  Люди з оборонним ставленням до наступаючої старості з великим небажанням і лише під тиском оточуючих залишають свою роботу.

    4) Ставлення ворожості до оточуючих. Люди з таким ставленням агресивні, вибухові та підозрілі, прагнуть «перекласти» на інших людей провину і відповідальність за власні невдачі, не зовсім адекватно оцінюють дійсність. Недовіра і підозрілість змушують їх замикатися в собі, уникати контактів з іншими людьми. Вони всіляко відганяють думки про перехід на пенсію, тому що використовують механізм розрядки напруги через активність. Їхній життєвий шлях, як правило, супроводжувався численними стресами і невдачами, багато з яких перетворилися на нервові захворювання. Люди, які відносяться до даного типу ставлення до старості, схильні до гострих реакцій страху, вони не сприймають свою старість, з відчаєм думають про прогресуючу втрату сил. Все це поєднується ще й з ворожим ставленням  до молодих людей, іноді з  перенесенням  цього відношення на весь зовнішній світ. Такий свого роду бунт проти власної старості поєднується у цих людей з сильним страхом смерті.

    5) Ставлення ворожості людини до самої себе. Люди такого типу уникають спогадів, тому що в їх житті було багато невдач і труднощів. Вони пасивні, не бунтують проти власної старості, лише покірно приймають те, що посилає їм доля. Неможливість задовольнити потребу в любові є причиною депресій, претензій до себе і печалі. З цими станами з’єднуються почуття самотності і непотрібності. Власне старіння оцінюється досить реалістично; завершення життя, смерть трактується цими людьми як звільнення від страждань.

    Всі представлені тут основні типи пристосування до старості, ставлення до неї, не вичерпують усього різноманіття проявів поведінки, спілкування, діяльності старіючої людини, різноманіття індивідуальностей. Класифікації носять орієнтовний характер, з тим, щоб скласти деяку базу для взаємодії з людьми похилого та старечого віку.

    Отже, період старіння — це, насамперед, перебудова соматичних і психологічних структур, що супроводжується виробленням принципово нових адаптаційних установок, які відповідають загальній віковій інволюції всього організму. У цьому періоді відбувається посилення дії онтогенетичних законів гетерохронності, нерівномірності і стадіальності, що неминуче викликає наростання суперечливості в розвитку різних підструктур психіки людини. Проте, одночасно з інволюційними процесами, відбуваються зміни і новоутворення прогресивного характеру, які торкаються всіх рівнів організації індивіда, що дозволяють переборювати вплив деструктивних факторів у літньому і похилому віці.

    Для збереження активності і продовження довголіття необхідно, щоб протягом всього життя індивід розвивався як соціально активна особистість, суб´єкт творчої діяльності, щоб мати високий рівень самоорганізації і свідомої саморегуляції  життєдіяльності в цілому.
      1   2   3   4   5   6   7   8   9

    перейти в каталог файлов


  • связь с админом