Главная страница

Основи політичної зарубіжної думки. Вступ Етап протополітичного знання


НазваниеВступ Етап протополітичного знання
Дата01.04.2019
Размер68 Kb.
Формат файлаdoc
Имя файлаОснови політичної зарубіжної думки.doc
ТипДокументы
#156000
Каталог


Вступ……………………………………………………………………………..2

Етап протополітичного знання………………………………………………3

Перехід від Середньовічного трактування політики, до Нового Часу….5

Модерна політологія……………………………………………………………7

Новітня політологія…………………………………………………………….8

Вступ
Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці політики і влади, закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних верств і народних мас. Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних настанов, вмінню пов'язувати політичні знання із суспільно-політичною практикою.
Типологізація політичних ідей здебільшого збігається з основними етапами світової історії. Однак, коли ми заглиблюємося в історію різних держав і народів, то помічаємо істотні відмінності, оскільки історія народу є лише часткою загальносвітової цивілізації, до якої він робить певний внесок на кожному конкретному етапі свого розвитку. Тож і виходить, що один народ досягає високого рівня розвитку, тоді як інші вже пройшли цей етап, а деякі ще не досягли його.

Етап протополітичного знання

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою.

 На ранніх етапах існування суспільства панувало надприродне тлумачення політичної влади, адже люди ще не були в змозі обґрунтувати внутрішні та зовнішні фактори політичних явищ. Таке тлумачення політики важко назвати концептуально-теоретичним. Тому вважається, що інтерпретація теологічної парадигми політики затвердилася, починаючи з праць Фоми Аквінського.

     Аквінський виходив з того, що існує три елементи влади: принцип, засіб та існування. І якщо перший йде від Бога, то другий і третій - від колективного людського розуму, від народу. Божественне право, на його думку, дає владу не одній людині, а багатьом. Могутність влади йде від бога, а роль і призначення людини полягають у необхідності найточнішого та повного відображення у своїй поведінці визначень всевишнього.
     Сучасна політологія вважає, що тоталітарні режими точно скопіювали логіку політичних взаємовідносин людей і влади, запропоновану середньовічним філософом. Теологічна парадигма виходила з того, що люди у своїй масі не можуть зрозуміти найвищі визначення Бога, і тому влада несе у собі вічну незясованість, загадку, зясувати яку можуть тільки посередники між народом і Богом.

     Нежиттєвість і непродуктивність цієї парадигми роблять її у сучасний період суто умоглядною конструкцією, яка не здатна вирішувати будь-які політичні проблеми.
Від середини І тисячоліття до нашої ери, політику називали «царським мистецтвом», Аристотель — «мистецтвом» і т.д., формується дальший етап пізнання політики, посилюється процес раціоналізації, з'являються політичні концепції філософсько-стичного спрямування. З'являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні дослідження політики. Цей процес кореспондується, насамперед, із творами Платона й Аристотеля. Йдеться про виділення політики як самостійної сфери суспільного життя, обґрунтування необхідності держави — практичного втілення політики з метою нормального функціонування соціуму. Суть Арістотелевого підходу до політики криється в акцентуванні на її мудрості як умінні вибирати засоби для досягнення загальної мети (перевершує індивідуальні забаганки окремих людей) — блага всіх. Платон пов'язував її з практикою політичного житні різних міст — держав (полісів) Давньої Греції. І Платон, і Аристотель дотримувалися погляду на політику як науку про найвище благо людини й держави, про оптимальний державний лад. Її об'єктами, як вважав Аристотель, є прекрасне й справедливе, чого можна досягти в розумно влаштованій державі. Серед усіх наук і мистецтв політика посідає особливе місце, оскільки має шляхетну мету — виховати громадян з високими моральними рисами і зробити їх гідними людьми. Інакше кажучи, політика покликана навчити людей гідно й справедливо співіснувати в суспільстві, взаємодіяти у єдиній державі. Слід зауважити, що вже Аристотель робив спроби диференціювати політику, філософію й стику.

Перехід від Середньовічного трактування політики, до Нового Часу
Середньовіччя дало багатий емпіричний матеріал для наукових узагальнень щодо політики, у тому числі й цинічного трактування її як засобу досягнення егоїстичних цілей окремих осіб чи верств, як сфери діяльності, де мета виправдовує для свого досягнення будь-які засоби. Однак таке розуміння було вже відхиленням від політичної традиції, започаткованої античністю.
Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрівняльного комунізму, усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493—1525) і німецькі анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання. свободи совісті, рівності мирян і духовенства розвивав знаменитий діяч Реформації в Німеччині, фундатор однієї з найвпливовіших течій у протестантизмі Мартін Лютер (1483—1546).

При цьому він заперечував тезу про свободу волі, протиставляючи її власному гаслу про рабство волі. Жорстоко полемізував з ним засновник християнського гуманізму Еразм Роттердамський (1469—1536) у працях "Про свободу волі", "Похвала глупоті", "Заступник" та ін. Його ідеали — освічена і гуманна монархічна влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність, простота.

В Англії ідеї майнової рівності людей, скасування приватної власності як причини їх нерівності, урівняльного розподілу, заперечення багатства й експлуатації людини людиною, обов'язковості праці для всіх, виборності органів влади, віротерпимості, свободи совісті проповідував гуманіст і державний діяч Томас Мор (1478—1535). Аналогічні погляди на межі XVI—XVII ст. висловлював й італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568—1639).
В XVI сторіччі італійський учений Нікколо Макіавеллі остаточно звільнив політику від філософсько-етичної форми й поставив у центр політичних досліджень проблему державної влади, підпорядкував політичну думку розв'язанню реальних, практичних завдань. Макіавеллі характеризував політику як науку, що пояснює минуле, керує сучасним і може прогнозувати майбутнє. Було зроблено перший, але не останній крок у створенні сучасної політичної науки.

Великий внесок у звільнення політики й політичної думки від теології і церковної моралі зробили Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Шарль Монтеск'є, Жан-Жак Руссо та ін. Вони аналізували проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо. О. Конт — батько соціології — розглядав державу як орган управління матеріальною діяльністю суспільства, Г. Спенсер тлумачив державу як акціонерне товариство, створене для захисту інтересів його членів.

Для формування стану "людина людині бог" виникає штучна інституція —держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він — над законом. За Гоббсом, держава — це і є суспільство, а суспільство — і є держава, які підносяться над людиною.

Локк був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці "Два трактати про державне правління" він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку "особа — суспільство — держава" поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге — потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Досить плідною виявилася антична ідея про те, що політика одночасно і насамперед є сферою здійснення загальних справ, способом управління ними, засобом захисту спільних інтересів. Класичний приклад — учення німецького філософа Г. Гегеля (1770—1831), за яким держава є вираженням узагальнених інтересів, загальної волі, забезпечує їхню єдність і реалізацію. Ця думка з кінця XIX ст. стала вихідною в політиці багатьох держав Європи і Північної Америки, де спостерігаємо поступовий спад революційного напруження, перехід до політики консенсусу, злагоди і суспільного порядку.

Англійські та французькі мислителі й революціонери XVII—XVIII ст. справили величезний вплив на політичні погляди Бенджаміна Франкліна (1706—1790), Томаса Пейна (1737—1809), Джорджа Вашингтона (1732—1799), Джонса Адамса (1735—1826), Томаса Джефферсона (1743—1826), Джеймса Медісона (1751—1836), Олександра Гамільтона (1757—1804) та інших американських просвітників, багато з яких були ідейними натхненниками першої американської революції 1775—1783 pp., засновниками США. Відчутним був і їх зворотний вплив на європейські процеси, зокрема на французьку революцію, завдяки участі у творенні видатних політичних документів — юридичних конституцій окремих штатів, Декларації незалежності 1776 p.. Статей конфедерації 1777 p., Конституції США 1787 р. та ін.

Модерна політологія

У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології.

У Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті. Важливий внесок у становлення сучасної політології зробили такі європейські вчені, як К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер, Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето та ін.

У США інтенсивне оформлення політології в самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі створенням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський університет) школи політичної науки.

Починає набувати популярності раціонально-критична парадигма, яка пояснює природу політичної взаємодії людей не зовнішніми (стосовно політики) факторами, а її внутрішніми причинами та властивостями.

     

Раціонально-критична парадигма складається з різних теоретичних підходів, які виходять з того, що політика - це цілком самостійне соціальне явище, що виникає та розвивається за своїми внутрішніми законами та правилами. Спроби відкрити внутрішні джерела природи політики виявилися дуже плідними. Тому зараз існує багато концептуальних підходів, що розглядають політику як самостійне явище.

     

Наприклад, парадигма конфлікту. Вона ґрунтується на ідеї внутрішнього протиріччя, конфліктності політичного життя. Засновники цієї парадигми - К.Маркс, А.Бентлі та ін. Вони не розглядають політичний конфлікт як загрозу політичному розвитку суспільства, адже конкуренція - це джерело руху та еволюції політичних організмів.

     

Новітня політологія
Характерною рисою нашого часу вважається повільний перехід від групових до індивідуальних цінностей. Такий підхід до конфліктів стимулює їх безперервне виявлення та урегулювання. а це, в свою чергу, є гарантією не тільки розвитку суспільства і політики, а й запобігання їх від прихованих джерел напруги та підриву балансу соціальних і політичних сил.

Сучасного вигляду політологія набуває в другій половині XIX ст. у зв'язку з появою і поширенням різноманітних (біхевіористських, емпіричних) методів дослідження, роз ціпком знань про суспільство. 1857 року в Колумбійському коледжі (США) Френсіс Лібер створює кафедру «Історія та політична наука», 1903-го — засновано Американську Асоціацію політичних наук, яка нині об'єднує 16 тис. членів.

Справжнього професіоналізму політична наука досягла в XX ст.

У її розвитку відзначають три етапи. Перший — міжвоєнні десятиліття (1920—1940), пов'язаний із чиказькою школою. Саме тоді розроблено програми емпіричних досліджень, у яких увага передусім зосереджувалася на психологічній і соціологічній інтерпретаціях політики. Другий етап — перші десятиліття після Другої світової війни. В цей період поширився біхевіористський (поведінковий) підхід у вивченні політики, вдосконалювалися політичні субдисципліни й зростала професіоналізація. Третій, сучасний етап, характеризується запровадженням політико — математичних методів дослідження, а також застосуванням економічних моделей у рамках теорії раціонального вибору.

У 1949 р. під егідою ЮНЕСКО утворилася Міжнародна асоціація політичної науки, що об'єднала у своїх лавах більшість відповідних національних асоціацій

Початок XX ст. ознаменувався спершу тріумфом, а згодом і занепадом позитивізму, і зокрема біхевіоризму.

Якщо раніше політологія здебільшого зосереджувалася в дослідженнях на формально-юридичних аспектах державних і суспільно-політичних інституцій, то об'єктом біхевіористської політології стають різноманітні аспекти поведінки людей як учасників політичного процесу.

Усе це радикально вплинуло і на особливості політичного процесу й політичної діяльності. Використовуючи методи соціальної психології, вивчення політичної поведінки спиралося на аналіз результатів опитувань громадської та особистої думок. Адаптація "психометричного методу" в політології зумовила конституювання біхевіористського (англ. behaviourism, від behaviour — поведінка) напряму. При цьому відбувся перехід від вивчення державних інститутів до аналізу політичної влади і політичної поведінки, дослідження партій, груп тиску, виборів і громадської думки. Перші біхевіористи-політологи зосереджувалися на вивченні психологічних мотивів, які визначали суб'єктивне ставлення до політики.

На рубежі XX і XXI ст. в науці про політику утвердилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, методів політичних досліджень. Поряд з традиційними підходами розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється і сфера наукових інтересів політології. Увагу дослідників приваблюють процеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об'єднання і рухи. Спираючись на цей багатоманітний дослідницький арсенал, політична наука поступово завойовує чільне місце серед сучасних соціально-гуманітарних наук.

Підсумовуючи, можна виокремити приблизно три етапи розвитку політичної науки:

1) стародавній етап, який пройшов шлях від релігійно-міфологічних форм тлумачення політичної сфери до часткової раціоналізації політичних уяв;

2) етап Нового часу (XVI-XIX ст.), який сформував політико-ідеологічну базу політології;

3) сучасний світ (початок XX ст.), який конституював політичну науку як таку.




перейти в каталог файлов
связь с админом